В роздягальні Польдо знесилено опустився на лаву. Він важко дихав, в очах потемніло. Здавалося, на ногах у нього не бутси, а диби. Тренер аж нетямився од гніву:
— Задавака! Чванько! Ось що означає нехтувати тренуванням! З такою грою тобі не місце в моїй команді!
— Благаю вас, — почав просити Польдо, не сміючи очі звести від сорому, — дозвольте мені зіграти ще один матч! Клянусь вам, заб'ю не менше п'яти голів. Я виправлюсь. Сам не знаю, що сьогодні зі мною.
Йому дозволили. зіграти наступної неділі, та довелося втрутитися поліції, щоб захистити центрального нападаючого від розлючених уболівальників.
— Геть з поля цього партача! — репетували вони, жбурляючи в Польдо пляшки. — Він ганьбить наше місто!
Польдо вигнали з «Люкса», він спробував поткнутися до слабшої команди, та даремно. Лишались ще команди другої ліги, але й там, після п'ятихвилинного іспиту, доводилося завертати голоблі: він був на полі таким безпорадним, наче ніколи раніше й не бачив футбольного м'яча.
Польдо не мав уже ні копійки за душею, адже всі ті шалені гроші, які йому платили в «Люксі», він порозтринькував. Довелося продати автомобіль, перебратися з дорогої квартири до дешевого пансіону. Проте Польдо не занепав духом. «Не може були, — втішав він себе. — То це що, кінець мені, найкращому футболістові Спортограда? Треба лише знову набрати форму й переконати когось із тренерів узяти мене в команду. Але як це зробити?»
Однієї ночі, коли він крутився в ліжку, марно намагаючись заснути, раптом згадав про бабусю. Роками не згадував, а ось тепер вона стала перед його очима, наче примара, — маленька, сухенька, в чорному вбранні, і сказала:
— Я маю для тебе невеличкий подарунок, він принесе тобі щастя.
Польдо сів на ліжку й мовив до себе:
— Тільки вона може врятувати мене! Якщо дасть ще одну пару бутсів, я знову покажу всім найвищий клас.
Але де вона? Навіть коли ще жива, де її шукати? Єдина надія — піти на той маленький околичний стадіон, де вони колись зустрілися. Завтра саме неділя, і, може, вона прийде туди на матч.
Польдо побіг на стадіон, та раптом згадав, що не має грошей на квиток. Він став біля входу, пильно вдивляючись в юрбу вболівальників. Ніхто його не впізнав, та й хто міг упізнати славнозвісного колись центра нападу з «Люкса» у цій зубожілій, одягненій у лахміття людині!
До стадіону вже бігли, запізнюючись, останні глядачі, а бабусі все не було. «Безглуздий задум», — подумав Польдо... і тут побачив бабусю.
Вона йшла так само легко, ніби відтоді, як подарувала йому бутси, минув один день, а не тринадцять років! На ній така ж чорна сукня, а під пахвою вона тримала пакунок.
Польдо підбіг до неї:
— Синьйоро, благаю вас, допоможіть мені!.. Хіба ви мене не впізнаєте? Я — Польдо, знаменитий центр нападу з «Люкса».
Стара зирнула на нього так, ніби вперше чула це ім'я. Не шати куди поділася її добра усмішка, від якої так теплішало па душі.
— Пам'ятаєте, ви подарували мені бутси? То було для мене справжнє щастя. Я вас дуже прошу — згляньтесь, подаруйте мені ще одну пару.
— Такі? — бабуся розгорнула пакунок, і Польдо побачив точнісінько такі самі бутси — чудового фасону, чорні, з білими шнурками, легенькі та м'які, мов лайкові рукавички, з пружними еластичними шипами.
— Вони! — видихнув Польдо і простяг руки: нарешті він нову матиме чарівні бутси!
Але стара похитала головою.
— Свої ти вже одержав, — мовила вона. — Ці бутси — як молодість. А молодість хіба повертається? Ні. Тому-то не можна марнувати її. А ти занедбав навчання, та й не тренувався навіть...
Звідки вона все це знала? Приголомшений Польдо не зводив з неї очей.
— Ці бутси, — вела далі стара, — для іншого юнака. Він такий же, яким колись був ти: скромний, старанний, закоханий у спорт і навчання. І я хочу допомогти йому, як допомогла тобі.
— Я виправлюсь, — канючив Польдо, — візьму себе в руки, тренуватимусь, буду вчитися, тільки допоможіть мені!
— Я могла це зробити тільки один раз, ти все звів нанівець. У сімнадцять років був за учня майстра в слюсарній майстерні, тепер тобі тридцять, а все одно не вмієш більше нічого робити. І звинувачувати в цьому нікого, крім самого себе. Адже молодість марнувати не можна.
Бабуся дивилася на нього осудливо. Все, що вона казала, щира правда: не дбаючи про майбутнє, Польдо, замість учитися, розтринькав кращі роки на розваги. Ким тепер був він, великий Польдо? Футболіст-невдаха та й годі.
Зі стадіону долинув свисток судді: почалася гра.
— Мені пора, — заквапилась бабуся. — Прощавай, Польдо. — Вона взяла пакунок з бутсами під пахву і плавною ходою легко пішла на стадіон.