Газети й журнали писали тільки про Освальдо та без ліку друкували його фотографії, тобто білі вставки в тексті (бо на честь великого митця хтось винайшов фото без зображення).
Люди милувалися цими білими прямокутничками в газетах і зітхали:
— Боже, який він чудовий, який обдарований!
Освальдо втратив спокій. Він не міг пройти вулицею, бо за ним сунули зграї шанувальників та всіляких колекціонерів, щоб попросити автографа, відірвати на згадку ґудзика або хоч торкнутися до кумира. Дім опинився в постійній облозі журналістів, видавців, продюсерів. Вони чекали інтерв'ю, нових книжок, фільмів, картин. Без угаву дзвонив телефон. Листоноша мішками приносив листи: тисячі дівчат мріяли одружитися з ним. Щоб задовольнити попит на автографи, один продюсер додумався розсилати бажаючим маленькі клаптики чистого паперу, і ті користувалися неймовірним успіхом.
— Неписаний автограф Освальдо! — пристрасні колекціонери — власники неписаного автографа — пильнували його краще, ніж чек на мільйон дір.
А бідолашний Освальдо вже не міг витримати. Ніколи ще Сенсаціонія не видавалася йому такою божевільною. Він твердив, що взагалі не має відношення до мистецтва, бо хотів лише покепкувати з моди, яка, мов лихоманка, трусить містом... Та ці слова тільки дужче розпалювали захоплення нескінченного натовпу шанувальників.
Тоді він почав гнати всіх стусанами та копняками, але щасливці гасали по місту, вихваляючись:
— Ось подивіться! Освальдо копнув мене сюди!
Ні, далі тут жити не можна, бо життя в цій божевільній Сенсаціонії стало нестерпним. Не хотів він також бути співучасником величезного шахрайства. Бо вірив у справжнє мистецтво. А такий дешевий успіх не потрібний йому. Всією душею Освальдо прагнув тільки одного: щоб йому дали спокій.
Однієї ночі він потай, ніби злодій, вислизнув з дому, крадькома пройшов через Сенсаціонію і, нарешті, вибрався на гору далеко за містом. Він більше не повернеться сюди, бо не хоче заразитися цією модоепідемією. Краще вже житиме сам, стане відлюдником, триматиметься подалі від усіх шаленств, ніколи більше не слухатиме радіо, не дивитиметься телевізора, не читатиме газет і журналів.
Влаштувався він у печері.
— Ось де, нарешті, я буду сам, — радів Освальдо, — хоч поміркую на дозвіллі. — І, щасливий, заснув.
На світанку він вийшов з печери, солодко потягнувся. Над ним височіло чисте й прозоре небо, весело пурхали пташки. Дерева шуміли зеленими вітами, десь поблизу жебонів струмочок. Все це справжнє, як справжня й поезія природи; отут, далеко від знавіснілої Сенсаціонії, буде він щасливою, вільною й незалежною людиною, а не рабом того сенсаційного успіху, якого ніколи не прагнув.
— Чудово, — сказав він, вкладаючи в слова пряме значення, бо на душі в Освальдо і довкола нього справді творилося чудо.
— Чудово! — Освальдо аж підскочив від гучної луни, що пішла навкруги.
Луна? Яка там луна, то хор! З печер, із кущів, з-поза кожного каменя виглядали грона захоплених облич! Посилаючи йому цілунки, піднявся густий ліс рук. Гора, яку обсіли люди, скидалася на мурашник: усе населення Сенсаціонії, помітивши, що Освальдо тікає, мовчки рушило слідом і потай стежило за ним.
— Освальдо! Ця остання мода — чудова! — захоплено вигукували вони. — Як чудово жита самітниками разом з тобою! Як чудово!
Поїдаючи його очима, люди дедалі тісніше юрмилися навколо. Хтось наважився й попросив автографа («у першого із самітників»), хтось уже відірвав в Освальдо ґудзика.
Крізь натовп пропихався журналіст із розгорнутим записником у руці:
— Будь ласка, ваші перші враження від життя на самоті? Чому ви вирішили створити нову моду?
Коло стискалося, задні напирали все дужче, захоплено вигукували:
— Стежте за Освальдо! Ми повинні робити те саме, що й він.
— Так, це ж останній крик моди!
— Як чудово!
Ноги Освальдо підточилися; у розпачі він важко опустився на камінь. Очі затуманилися слізьми
