СОЛДАФОНСЬК
Коли я виросту, буду військовим
Якщо котромусь хлопчині в мирному цивілізованому місті, наприклад, у Віршограді, Архітекторії чи Рафаелії заманеться стати військовим, коли він виросте, його одразу ж ведуть у кіно.
— Тобі подобається війна? — питає батько. — То подивись оцей фільм.
У залі гасне світло — і починається документальний фільм про місто Солдафонськ, рай для солдафонів, де геть усі мріють про війну та військову кар'єру.
У перших кадрах — загальна панорама міста. На кожному кроці — величезні казарми. Світає. Грають вранішню зорю. Урочисто піднімається прапор.
Вулиці заповнюють люди. На всіх — мундири: мундир робітника, школяра, урядовця, сестри-жалібницї, але найпочесніший з усіх — військовий мундир. При зустрічі люди козиряють одне одному, руки так і ходять угору-вниз, наче їх смикають за ниточку. Тричі на день під музику військового оркестру по місту проносять прапори, і тоді, мабуть, хтось смикає всі ниточки разом, бо люди по всьому місту схоплюються і стають струнко.
Куди оком глянеш, всюди плакати про дисципліну та пильність: «Не плещи язиком! Ворог слухає!», «Заборонена зона! Військовий об'єкт!», «Спершу пропусти танк, потім проїжджай сам!» Патрулі стежать, щоб усі цокали каблуками, біля воріт заводів і фабрик пости кулеметників, у під’їздах портьє-вартові питають у всіх пароль.
Проспектом, карбуючи крок, марширує взвод підлітків у мундирах. Це учні йдуть до школи, співаючи хором:
Отакі діти в цьому місті — бойові, а не якісь там молокососи. Тут не заведено пестити малят, сюсюкати з ними. Діти, каже диктор, ніколи не цілують матір-батька, вони віддають їм честь і замість «так» кажуть «так точно». Дітвора не гає часу на читання, на пусті мрії, на ігри з м'ячем.
У Солдафонську зразкові школи. В кожному класі висить величезний портрет Великого Маршала, тутешнього головнокомандувача. В молодших класах за вчителів лейтенанти, а починаючи з п'ятого — капітани і навіть полковники. Ніхто не забиває учням голову всілякими нісенітницями, як от літературою чи мистецтвом, їх учать лише тому, що справді пригодиться в житті.
Разом із творцями фільму ми слухаємо пояснення вчителя-лейтенанта. Тема заняття — «Як безшумно зняти вартового». Урок проходить блискуче.
А на іншому уроці — цього разу в одному з старших класів — учитель-капітан запитує: «Який засіб кращий для знищення селища з усіма мешканцями — напалм чи "бомбовий килим"?»
На екрані — зали Центрального музею Солдафонська, де зібрано все найкраще, що встигло створити людство: спочатку палиці, мечі, дротики, луки, потім рушниці, гармати, танки, бомбардувальники і, нарешті (адже цивілізація не стоїть на місці), — найвидатніше досягнення науки, подароване генералам, — воднева бомба. Для неї відведено окрему залу.
— Певна річ, — пояснює диктор, — у Солдафонську немає таких непотрібних закладів, як бібліотека, картинні галереї, музеї скульптури тощо. Ми викорчували підступне поріддя митців, мерзенне кодло пораженців, що базікають про любов та мир. Наше молоде покоління, на щастя, росте неотруєне, морально здорове, віддане патріотичним ідеалам!
Перед нами випускники військової академії. Режисер бере інтерв'ю в новоспеченого молодшого лейтенанта:
— Яка твоя заповітна мрія?
— Воювати за батьківщину!
— Чому?
— Ніяких «чому»! — розлючено відрубує молодий офіцер. — Наше діло воювати, а не теревені правити, ми повинні виконувати накази, а не розмірковувати! До того ж на війні швидше можна зробити кар'єру...
Частина фільму присвячена жінкам. Це лічені кадри, адже і такому войовничому місті ставлення до жінок, ясна річ, зневажливе. Ну яка від них користь генералам? У кращому разі можуть бути сестрами-жалібницями чи куховарками. Зате вони почуваються справжніми героїнями, коли, як показано в фільмі, у дуже урочистій обстановці їм надають високе й почесне звання військової вдови або військової сироти: в чорних траурних сукнях вони приймають з рук самого Великого Маршала пам'ятні медалі. Загинув син? Одержуй медаль. Двоє синів? Дві медалі. І чоловік загинув? О, тоді тобі належить чудовий хрест «За військову доблесть»!
У заключних кадрах картини ми бачимо армію Солдафонська в дії. Це найбільш вражаюча частина фільму, ніби фінальний спалах фейєрверка. На екрані ліс вогнедишних гарматних стволів, з черева реактивних літаків градом сиплються бомби, піхотинці кидаються в атаку, віялом стріляючи на бігу з ручних кулеметів і падаючи під кулеметними чергами ворога. Музика лунає дедалі голосніше, один патріотичний марш змінюється іншим. Воєнні дії перериваються короткими епізодами: крупно Великий Маршал, котрий говорить: «Вперед, сміливці мої! Слава вам!», повішені партизани, зруйновані вщент досвідченими льотчиками Солдафонська міста, потім, невідомо навіщо (може, режисер помилився під час монтажу), величезне військове кладовище. І знову крупним планом Великий Маршал, він, спрямувавши вказівний палець у залу для глядачів, прорікає: