До кабінету ввійшов офіцер і, наблизившись до Великого Маршала, щось шепнув йому на вухо. Той грюкнув кулаком об стіл і закричав:
— Введіть цього мерзотника!
Двоє солдатів привели Паоло. Серед генеральських мундирів, обвішаних нагородами, він, у своєму цивільному піджаку, здавався прибульцем з іншої планети. На зап'ястках у нього на ручники.
— Ти ганьбиш Солдафонськ! — заревів Великий Маршал. — Ти паршива вівця!
Паоло мовчав, дивлячись перед себе ясно-блакитними очима.
— Чому ти дезертирував?
— З трьох причин, — відказав Паоло. — Я не хочу вбивати, не хочу розстрілювати, не хочу грабувати.
Генерали аж позеленіли від люті. Першим оговтався командир «Бригади смерті».
— Злочинець! — заволав він.
— Ще й який безсовісний! — підхопив генерал по трофеях
— Він не любить батьківщину! — обурився спеціаліст по боротьбі з партизанами.
Блакитні очі Паоло, як і раніше, дивилися спокійно.
— Розстріляти! — аж затремтів від люті Великий Маршал
Дія третя
Квіти
Ніч. У глухому закутку кладовища старезний могильник закопує труну з необструганих дощок. Нема тут ні почесної варти, ні траурних знамен, не звучить барабанний дріб, не лунають рушничні салюти, як завжди водиться в Солдафонську, коли хтось умирає, а особливо гине на полі бою. Цього разу похорони відбувалися тишком-нишком, адже небіжчик — Паоло, розстріляний дезертир. Попрощатися з ним не пустили й рідну матір.
Могильнику лишалося кинути всього ще кілька лопат землі, коли поруч з'явилася якась примара. Вона виринула з величезної центральної частини кладовища, де пишно ховають полеглих, а нескінченні ряди могил прикрашені світлими мармуровими надгробниками з бронзовими барельєфами та лавровими вінками. Звідти — з підвладного їй царства смерті — й прийшла ця примара в подобі старої, прийшла і з ненавистю втупила глибокі неситі очниці у свіжу могилу.
— Чом ти так дивишся? — насмілився спитати могильник.
— Він не був моїм другом. У Солдафонську всі мої друзі, а цей ні. Хто-хто, а ти добре знаєш, як я не люблю чекати. Це для мене нестерпна мука ждати, поки юнаки стануть чоловіками, через багато років постаріють і помруть природною смертю. Ні, я дуже поспішаю, тому й хочу, аби якнайбільше їх вмирало, поки вони ще юні.
— Але тепер він. твій, — мовив могильник.
— Звісно, мій, але я не можу забути його обличчя за мить до розстрілу. В його спокійних очах не було зненависті, він навіть не намагався кричати щось на зразок «Помстіться за мене» або «Будьте прокляті». Навіть в останню мить він не хотів допомогти мені. Солдафонськ — моє найулюбленіше місто, але, як кажуть, нема роду без вироду: Паоло навіть мертвий не хоче ненавидіти, не жадає помсти за себе.
Могильник стояв, тримаючи в руках лопату, не в змозі й слова вимовити. А стара карга тремтіла перед ним чи то від сильного вітру, чи то від остраху.
— Лихо мені, — вела вона далі, — коли інші підуть за його прикладом... Та ні, ні, всі його забудуть! Ніхто не повинен знати, де його поховано. І жодна квітка тут не виросте! — Вона тупнула по землі, і навколо миттю полягла трава. — Його могила має зостатися безіменною, тож дивись мені, не базікай.
— Аякже, — пообіцяв переляканий могильник.
Примара зникла, а вже за мить оглядала невситимими очницями свої володіння — незліченні могили військових. Пройшовши трохи вслід за нею, могильник повернувся і похолов: навколо свіжого горбка, під яким лежав Паоло, розпускалися квіти. А Великий Маршал теж, як оце щойно Смерть, суворо наказував: «Жодної квітки!»
Могильник упав на коліна і заходився гарячково рвати квіти. Та що більше він їх рвав, то більше їх спалахувало навколо, бо не було такої сили, яка могла б знищити це море квітів з красивими ніжними пелюстками.
НЕВІГЛАСЬК
Екстрений випуск
З газети «Вісник Невігласька»:
«Над звечайна падія сфилювала наше місто. На привиликий жаль ми змушині пітвердити чутки, які пішли серид населиня щодо "Чорного банту".
Це буде вашкий удар, особливо ш для нашої молодді яка самовідано та з завзятям дакладає з усиль щоб виконати свій свіщений обовязок — вдосконалюватися все далі і все більше.
Але за паганим прикладом і сам спаганишся, і ніщо вже не зможе змити ганебної плями, що лижить на нас усіх.