бідна наша гордість прощавай на завжди!
Прегадайте ті славні часи, коли вчитилі що приїжали до нашого міста за кордону вмерали віт розриву серця! Прегадайте шо навіть у молодих туристів-другорічнів які відвідували Невігласьк голова йшла обиртом, вони не могли повірити у наші разючі над звечайні рикорди шкільної успішності! Ці прикрасні часи нажаль на завжди відійшли в минуле. Типер ми сбещещені і заслуговуїм загального осуду. Коли нам скажуть: «Молодці, робете усьпіхи!», ми не будимо знати куди очи діти від сорому.
Хоч пиро відмовляється песат. и, наш кориспонденцький обовязок змушує нас висвітлити цей трагичний випадок. Але перейдемо до хвактів.
"Чорний бант", слава та символ нашого міста сьогодні о 12 годині 57 филин...»
Що ж за катастрофа спіткала Невігласьк? Про це докладно інформує читачів «Вісник Невігласька». Але оскільки ви не з цього міста і не дуже добре володієте його мовою, ми перекажемо вам цю статтю по-людськи.
Чорний бант
Альфредо розплющив очі й позіхнув, потягуючись у ліжку. Його сестра, вже одягнена, збирала шкільне приладдя.
— Ще рано, Альфредо, — сказала вона братові, — ще тільки десята. Я всього-на-всього запізнююся на дві години. Бачиш? Вже на півночі сонечко заходить.
Альфредо, зневажливо глянувши на неї, тільки й спромігся вимовити:
— Дурепа.
Сестра зайшлася плачем: що б вона не сказала, неодмінно ставала жертвою братових знущань.
— Чого ти мене завжди ображаєш? Адже я теж маю власну гідність. Ну, гаразд, ти справді володар Чорного банта, мазунчик батьків, улюбленець учителів, усі тобою захоплені, та хіба ж це справедливо: я й слова ще не встигла сказати, а ти вже дивишся спогорда і вриваєш мене.
Сперечатися з нею не варто: розум вона мала курячий.
— Гаразд, гаразд, — махнув він рукою. — Бувай!
На щастя, вона більше не присікувалась і пішла собі геть.
Альфредо встав, неквапно поснідав, потім умився. Одягнув шкільну форму й довго дивився в дзеркало, милуючись чорним бантом, що аж убирав очі. Бант — блискуча, вправно зав'язана шовкова стрічка — таки справді дуже красивий. А скільки зусиль доклав хлопець, щоб здобути його! Усі заздро пасли його очима: матері буквально їли поглядом, а дітям, коли Альфредо проходив вулицею, слова застрявали в горлі, й вони захоплено втуплювалися в цю чорну стрічку. Він таки мав підстави презирливо дивитися не лише на рідну сестру, а й на решту всіх, у тому числі й на дорослих.
Альфредо зійшов сходами униз. Швейцар стояв на порозі під табличкою з написом «Швийцарська». Як завжди, Альфредо презирливо зиркнув на цей неграмотний напис.
— Добрий вечір, синьйорино Альфредо, — поштиво привітався швейцар, знімаючи форменого кашкета. Він дуже шанував Альфредо. — Сьогодні ви рання пташка. Зараз лише четверта година дня.
Альфредо навіть не відповів йому; ну й бовдур, обізвав його синьйориною та ще й не розуміється на годиннику.
У шкільній формі, з портфелями, до автобусної зупинки бігцем поспішали учні — останні з тих, що запізнювалися. Вони шанобливо давали йому дорогу, нишком позираючи, заздро й захоплено, на його чорний бант.
Прибув автобус із табличкою «Дошколи», й усі посідали.
«Ну й дурні», — подумав Альфредо і дочекавсь автобуса, що йшов у зворотному напрямку.
Передавши кондукторові монету в сто лір, він отримав вісімдесят лір здачі, хоч квиток коштував п'ятдесят.
Звичайна річ — кондуктор не вміє рахувати. Як вони тримають на роботі людей, котрі навіть не вміють відлічити здачу?
Сидячи, Альфредо дивився в вікно. На тротуарі, біля лотка з фруктами, продавщиця вигукувала:
— Чудові персики! Двісті п'ятдесят кілограмів за ліру!
Одразу видно — сільська тютя, сама не знає, що кричить. Автобус звернув у вулицю, де при в'їзді висів знак обмеження швидкості до 40 км на годину, і... Альфредо ледве встиг помітити машину, яка, йдучи чи не з надзвуковою швидкістю, з розгону врізалася в автомобіль, що виїхав справа.
Це було грубе порушення правил вуличного руху. Обурений Альфредо висунувся в вікно:
— Який йолоп дав тобі права?
Де йому випало жити? Тут ні в кого нема голови на плечах.
Автобус описав повне коло по місту й під'їхав до школи десь після дванадцятої.
Альфредо увійшов до класу насуплений, пройшов на своє місце — останню лаву, там він сидів сам, окремо від решти учнів.
Учителька зніяковіла, остерігаючись продовжувати урок; проте якось опанувала себе й, розчервонівшись, непевним голосом повела далі урок з географії: