— ... Як я вам щойно сказала, Італія має форму піджака, її столиця Венеція налічує 50 мільйонів мешканців... — Водночас вона крадькома зиркала на Альфредо: то байдуже, що учні посміхаються, її цікавило тільки, що скаже він.
Альфредо поблажливо махнув рукою; мовляв, давай далі, адже бачу, як ти з усіх сил стараєшся. А товариші його справді непутящі: сидять уже другий, а дехто й третій рік в одному класі та ще й дозволяють собі глузувати з учительки. Соромно навіть бути з такими разом.
Він дбайливо розправив банта на грудях, щоб усі бачили: це він, Альфредо, Чорний бант Невігласька, і деяким нетямам до нього так само далеко, як і до неба.
А вчителька тим часом почала вже опитувати.
— Скільки буде 348 додати 127? — викликала вона одного учня до дошки.
Учень заходився обчислювати, щось дряпав крейдою на дошці, закреслював, витирав ганчіркою, потім знову дряпав. Нарешті вивів 486.
Вчителька обурилася:
— Сором! Ти майже вгадав. Ставлю тобі трійку!
Бідолаха почав скиглити:
— Синьйорино вчителько! Спитайте мене ще, ось побачите, я відповім краще, виправлюся.
— Тільки гаяти час. Ти вже знаєш, які оцінки матимеш у табелі? Трійку з арифметики, двійку з географії, двійку з літератури, четвірку з поведінки.
«Який жахливий табель! — подумав Альфредо. — Такі оцінки — це ж ганьба на все життя».
— А тепер, діти, увага! — сказала вчителька. — Пильно слухайте, може, хоч зараз чогось навчитесь: я викликаю Альфредо. — І вона лагідно та улесливо подивилася на нього, а очі в неї так і променіли. — Ти не відмовишся відповісти на кілька запитань, Альфредо? Ні? Ну, тоді підійди до дошки, будь ласка.
Альфредо підвівся з таким виглядом, наче робить вчительці велику послугу, знехотя підійшов до кафедри. Вчителька зворушено дивилася на нього.
— Альфредо, — сказала вона, — ти ж такий здібний, скажи мені: що таке квадрат?
Альфредо зосереджено почухав носа: вчителька із шкіри пнулася, прикидаючись добренькою, сама ж тільки й думала, як б поставити йому пастку, підсунувши найскладніше питання. Треба все як слід обмізкувати. Тому він довго думав, перш ніж відповісти:
— Ніколи не куштував.
Вчителька полегшено зітхнула.
— Ну, тоді скажи ще, що таке Нью-Йорк, — річка чи озеро?
Чергове запитання-пастка: ясно, сьогодні вона точить на нього зуби. Але він не розгубився, знову довгенько думав і відповів:
— А мені геть байдуже — річка це чи озеро.
— Ну, тоді останнє запитання: назви мені славнозвісну битву, яку виграв Наполеон.
Знову підступне запитання! Вже всі учні зрозуміли, що Альфредо прагнуть завалити, і намагалися допомогти йому, шепочучи підказки:
— Ватерлоо! .. Канни!
Вони що, дурні? Самі того не відаючи, хочуть його збити? Але ж він не ликом шитий, він одразу збагнув, що й до чого, ще коли здобував Чорний бант.
— Отже? — почала наполягати вчителька. Та Альфредо вже знайшов відповідь.
— А хто такий Наполеон? — перепитав він.
Вчителька аж засяяла: в її іскристому погляді читалося палке бажання розцілувати Альфредо.
— Нуль! — переможно мовила вона. — Ставлю тобі нуля! Браво!
Потім обернулася до класу:
— Чули? Вчіться у нього, оце взірець, гордість нашої школи, слава Невігласька! Альфредо — супербовдур, ультранеук, архідругорічник, тобто бовдур, неук і другорічник у найвищому ступені. Йому тринадцять років, а він ще тільки в першому класі. І вже шостий рік підряд! Альфредо, на відміну від вас повторює курс, але ніколи нічого не засвоює. І навіть не силкується вгадати. Бо не знає нічого, геть нічогісінько. І цього року знову буде кращим за всіх: його ще раз залишають у першому класі, бо з усіх предметів у нього нулі. Дивлячись у його табель, не почервонієш від сорому, бо нема там двійок, трійок і, аж страшно вимовити, четвірок. Ніхто й ніколи не зможе перевести його в наступний клас. Молодець, Альфредо! Такий учень, як ти, найбільша втіха й нагорода для вчителя в Невіглаську.
Альфредо спокійно сів за парту, пустивши повз вуха всі оті похвали. Виголошені цією вчителькою, вони залишали його байдужим: була б вона хоч трохи таким неуком, як він, — тоді інша річ. Але вчителька й сама це відчувала, ніяковіючи й гублячись при ньому. Сердешна, вона, звичайно, робила помилки, але як? Майже вгадуючи. Бо знала навіть, що Італія має столицю.
Як завжди, однокласники захоплено й заздро дивилися на Альфредо: кожен мріяв відвоювати в нього це почесне місце на останній лаві, місце найбільшого віслюка, найбезтямнішого барана. Нікчемні заздрісники, вони спали й уві сні бачили, як здирають з нього Чорний бант, цю найдорожчу відзнаку найвидатнішого неука Невігласька. Але він соромився таких суперників: це ж ще не досвідчені віслюки, а так — тільки зелені початківці. Ніхто в Невіглаську не може з ним змагатися. Взяти хоч би цю дурепу, його сестру. Приходить до школи на десяту годину ранку, а не опівдні, як він! Або швейцар, що навіть не розуміється на годиннику. «Четверта година дня...» Казав би вже, що ніч надворі, коли мовчати не може. До того ж написав «Швийцарська» і не соромиться, що зробив тільки одну помилку. Шановна людина в такому довгому слові зробила б їх щонайменше три. Альфредо написав би, принаймні, «Швитсарска».