Він пригадав отих нездар на зупинці, які запізнювались на уроки: їм навіть невтямки переплутати як слід автобуси, ні, вони сідали в той, де написано «Дошколи». Пригадав жалюгідну продавщицю, котра пропонувала 250 кг персиків за одну ліру, замість того, щоб самій доплачувати покупцям. І того водія, котрий під знаком, що забороняв їхати швидше сорока кілометрів, розвинув швидкість до надзвукової, хоч міг одразу переходити на космічну. Ну як тут було втриматися й не крикнути йому: «Який йолоп дав тобі права?»
Як це принизливо, коли найгеніальніший невіглас і бовдур змушений жити серед самих тільки посередностей: бовдурчики, бовдурятка — ось хто вони такі, а між ними трапляється дехто взагалі МАЙЖЕ освічений.
До класу зайшов директор, і Альфредо з болем у серці відзначив, що деякі з учнів підвелися. Ганьба, вони, виходить, ще і мають уявлення про виховання.
Звичайно, директор прийшов тільки заради нього.
— Ну, як наш Альфредо? — спитав він.
— Препогано, — відповіла, сяючи, вчителька. — Довелося поставити йому ще одного прекрасного нуля. Хлопчик його чесно заслужив. Він не зміг відповісти на жодне запитання, нічого не знав, ну нічогісінько.
— Дуже приємно, Альфредо, — сказав директор. — Роби й надалі так, і ніхто ніколи не зможе відняти в тебе цієї почесної відзнаки. — І він урочисто торкнувся Чорного банта.
Директорова похвала трохи втішила Альфредо: адже директор досить-таки відомий невіглас та йолоп.
— Скажи нам правду, — попросив директор, — у чому секрет твоїх успіхів?
— Все дуже просто, — відказав Альфредо. — Я ніколи нічого не вчу, сплю досхочу, не слухаю пояснень на уроках.
— Молодець, твоїй силі можна позаздрити. Мій син теж бовдур, але, на превеликий жаль, йому далеко до тебе. Щоб розворушити його самолюбство, я завжди ставлю йому за приклад тебе. Не було, кажу я йому, жодного разу, щоб наш володар Чорного банта хоч що-небудь зрозумів, як це іноді трапляється з тобою. Ти не повіриш, але він і слухати не хоче, навіть інколи каже: відчепись ти від мене зі своїм Чорним бантом, я взагалі не знаю, про кого ти говориш.
— Забули люди, що таке повага, — гірко зазначив Альфредо. — Я докладаю стільки сил, щоб бути гідним Чорного банта, а виявляється, є люди, які не визнають мого авторитету найбільшого неука всього Невігласька.
Директор зітхнув:
— Тільки ж ти цього не розумієш.
— Як не розумію? — здивувався Альфредо. — Я найбільший невіглас, і це єдине, що я знаю достеменно.
— Що? — пополотнівши, вигукнув директор.
— А те, що чуєте, — вів далі своєї Альфредо. — Я не сліпий, і прекрасно розумію, що помилки інших — то дрібнички порівняно з моїми. А з цього виходить, що всі вони — менші невігласи, ніж я.
Та чому запала така тиша, а всі, мов приголомшені, дивляться на нього, витріщивши очі? Вчителька зблідла, хапає повітря. Директор посірів.
— Мені дуже боляче, Альфредо, — ледь чутно обізвався він. — Ти знаєш одне: ти найбільший неук. Але це можемо зрозуміти тільки ми, ми, невикінчені неуки!
Під ногами Альфредо ніби безодня розверзлася, і він відчув, що падає туди.
— Як ти міг? — невтішно схлипувала вчителька. — Чому ти зрозумів?
Вже падаючи в прірву, Альфредо зробив відчайдушну спробу врятувати себе. Позбутися Чорного банта? Ні, тільки не це!
— Неправда! — вигукнув він. — Заприсягаюсь, я нічого не зрозумів!
— І не силкуйся втішити нас, — сумно мовив директор. — Сьогодні ти вперше став на хибний шлях, і хтозна, може, підеш ним і далі.
Товариші по школі, яких завжди принижувало астрономічне неуцтво Альфредо, не приховували злорадної втіхи.
— Зрозумів! Він зрозумів! — єхидно передражнювали вони. Але Альфредо їх не чув: він заворожено дивився на руки директора, що повільно зводилися до нього.
— Простіть мене! — заволав він. — Я не хотів розуміти, клянусь вам.