Мудрос натиснув кнопку, і всі двері залу автоматично зачинилися.
— Що ти замислив? — стрепенувся Клоріндо. — Хочеш убити мене?
Лежачи в ліжку в кімнаті, сусідній з залою Великого Інженера, Клоріндо чекає розряду електронних променів, які назавжди зітруть те, що він почув.
Але поки що він знає: людей уже нема, існують лише машини. І він теж машина — така сама, як пральна чи друкарська, як холодильник чи телевізор, тільки досконаліша.
А стрілка на циферблаті все біжить. Залишилось двадцять секунд, дев'ятнадцять...
І любі тато з мамою — теж лише машини. Оті теплі ніжні вуста, що цілують його кожного вечора, — то тільки пластмаса або ще хтозна-що. А батькові очі, такі світлі й розумні, — не що інше, як фотоелементи. Усмішка за столом, коли всі втрьох обідають, — лише електронні імпульси.
«Що це зі мною? Я плачу?» — питає він себе.
Мудрос—той, ясна річ, ніколи не плаче: слізьми нічого не зарадиш. Він володар таємниці, тим-то він і приречений на вічний смуток.
«Дурнику, ти ж бо не людина, то навіщо плакати? Це ж просто смішно: адже машини не плачуть».
Клоріндо дивиться на стрілку: десять секунд, дев'ять... Ще аж вісім секунд агонії.
«Я всього лиш машина, автомат! Безглуздо, смішно так мучитись. Навіщо я катуюсь? Це ж думки машини, міркування мого геніального електронного мозку. Яке безглуздя — мордуватися, наче людина, не будучи людиною!»
Стрілка продовжує швидко рухатися. П'ять секунд, чотири... Розряд електронних променів — і по всьому. Смерть? Якоюсь мірою — так, адже він повернеться додому, нічого не пам'ятаючи. Мудрос пояснив йому: він, Клоріндо, житиме, як жив раніше, тільки забуде все, про що сьогодні дізнався.
По дорозі додому він стріне знайомого.
— Привіт, Клоріндо.
— Добридень, Россі.
Вони стануть, трохи погомонять:
— О, ти був у Мудроса! Ти помітив, який він сумний? Чому б це?
Але їм ніколи не дізнатися, чому сумує Мудрос, так само як не дізнатися ніколи, що вони — машини. Дві секунди...
«Тато, мамо, у мене для вас сюрприз! Я був у Мудроса! Показав йому свій винахід — цю механічну людину. Він мене дуже хвалив і порадив лише дещо змінити...»
«Браво, Клоріндо, молодець, — похвалять сина батьки. — Працюй, може, він видасть тобі патент».
Але зараз, протягом секунди, Клоріндо знає, що ніколи не створить такої досконалої машини, як він сам.
Мине остання секунда — і він не зможе згадати нічого. Забуде, що він машина, і знову стане щасливим, , як усі в Автоматії.
Таки справді Автоматія — найкраще місто в світі.
РАФАЕЛІЯ
Усі художники
Порада: коли ви потрапите до Рафаелії, не ходіть по місту з фотоапаратом. Бо всі вам співчуватимуть, як співчували б математикові, котрий заходився вирішувати задачу з алгебри за допомогою рахівниці. Коли вам до вподоби панорама міста або якийсь його закуток і ви хочете мати його зображення на згадку, не надумайте фотографувати; намалюйте картину або принаймні зробіть ескізний начерк олівцем. Так уже заведено в Рафаелії. Коли хтось каже: «Хочу зробити твій портрет», то він намалює його пензлем на полотні, і буде той портрет такий завбільшки, як маленька фотокартка. Навіть на посвідчення особи тут наліплюють не фото, а чарівні мініатюрні автопортрети, писані олією. Прекрасне, кажуть, у Рафаелії (а що прекрасніше від краєвиду, квітки, зображення людини?), не можна вловити таким примітивним приладом, як фотоапарат: прекрасне схоплюють оком, уявою, а не об'єктивом.
І ще одна порада: не даруйте малюкам-рафаельцям брязкалець, ляльок чи ведмедиків. Вони на них і не глянуть. Тутешні дітлахи ще з колиски мріють розмальовувати альбоми — або ж стіни — паличками кольорової крейди. Ось ці палички і є першим подарунком, який вони отримують. Пізніше їм дарують кольорові пастельні олівці. Потім акварельні фарби, а в шість років вони одержують олійні фарби та пензлі. У першому класі починають не з паличок, а вчаться малювати справжню картину. У школі не влаштовують іспитів з нудним опитуванням та письмовими творами на задану тему. Наприкінці навчального року до школи приходять мистецтвознавці і прискіпливо оглядають виставку намальованих учнями протягом року картин; це переважно прекрасні роботи, тим-то на більшості з них з'являються таблички з написом «продано».
Ви, мабуть, гадаєте, що в Рафаелії всі тільки те й роблять, що малюють. Ні, там уміють і розважатися. Щонеділі, наприклад, перед деякими будинками можна побачити великі черги. Думаєте, рафаельці вирішили подивитися кіно чи виставу в театрі? Зовсім ні! Ці заклади взагалі ніхто не відвідує: усі хочуть побувати в художніх галереях. Але щоб потрапити туди, треба замовити квитки щонайменше за місяць, точнісінько, як на персональну виставку славнозвісного майстра.