Тепер Донателла жила вже не в замкненім світі свого дому, а в безмежнім царстві природи.
Та все. ж вона почувала себе самотньо: тільки природи було замало. Чогось ще бракувало, тому туга гризла душу. Дівчина вже встигла забути про той таємничий голос, коли несподівано — а їй тоді було дуже сумно — знову його почула.
— Люба Донателло, — мовив голос цього разу, — тобі справді бракує вогника, який запалює в серці наймогутніші почуття.
«Це правда, — зненацька для самої себе подумки визнала Донателла. Цього разу вона навіть не кинулася од несподіванки на цей голос, так глибоко вразили її слушність сказаного, любов, якою були проникнуті слова. — Голос каже правду: мені треба когось любити».
А справді, чому б не мати завжди поруч себе найближчих і найдорожчих тобі людей? Це ж залежало тільки від неї. І замість з'ясовувати, хто це говорив, дівчинка взяла фарби й заходилася малювати на великих полотнах на повен зріст свою сім'ю, яку в неї так рано забрала доля. Натхнення їй дали давні мініатюри, створені батьками, своїх же батьків вона відтворила в уяві й намалювала їх вродливими, молодими, розумними, такими, якими вони назавжди залишилися в її серці. Тепер вони знову були вдома, виписані на полотні з такою любов'ю, що, здавалося, ось-ось зійдуть зі стіни й заговорять з нею.
А чому б не мати ще бабусю й дідуся? Але Донателла пам'ятала їх геть невиразно, тому зобразила так, як їй хотілося, — сивеньких, з добрими життєрадісними очима, з мудрим виразом на лагідних зморшкуватих обличчях.
У Донателли ніколи не було сестри чи брата, але ж вона так мріяла про них. Брат — той старший від неї, високий та дужий, людина, котрій цілком довіряєш. А сестра хай би була й менша за неї, така собі пустунка, маленька шкода, але ж така люба. Й вони всі з'явилися на полотні, такі, якими вимріяла їх Донателла. Вона ще хотіла мати друзів — певна річ, художників, які б іноді відвідували її, розвіюючи тугу. Тож і намалювала чималу компанію, всі вони веселі, дотепні, ну й, звісно, всі без винятку шанувальники її таланту. Коли Донателлі хотілося, щоб друзі завітали до неї, то діставала з комірчини їхні портрети, а так само портрети сестри й брата, — розставляла їх довкола свого кріслечка. А часом збирала всю родину на прогулянку до «лісової» кімнати й чудово проводила з ними час.
Відтепер, дякуючи пораді голосу, вона не була самотньою.
Як чудово бути художницею: адже можна відтворювати таку прекрасну дійсність, котра ніби правдивіша за справжню.
Одначе Донателла відчувала якесь неясне невдоволення. Все, що оточувало її, було досконалої краси. А вона сама?
Утворені нею пейзажі й люди на портретах просто чарівливі, і серед усієї цієї краси Донателла почувала себе ніби неповноцінною. Не те, щоб вона була негарна на вроду, зовсім навпаки, але вона звичайне собі, ну зовсім звичайне дівча і напевне не могла бути така гарна, як ті, кого змалювала з величезною любов'ю й хистом.
Чим більше думала про власну звичайність, тим більшої зазнавала гризоти. І вже почала сердитися на таємничий голос: навіщо отак піддурив її? І хоч цей голос був дуже приємний, врешті-решт він належав комусь, хто так і не наважився глянути їй у вічі; може, вона потрапила в пастку, хтось із неї просто пожартував?
— Більше не слухатиму його, — вже вкотре пообіцяла Донателла, — проте якщо він знову наважиться заговорити зі мною, я змушу його зізнатися, хто він.
І от одного дня, немовби здогадавшись, що Донателла ніяк не діждеться почути його, тихий голос пролунав знову:
— Не журися, Донателло! Кожен, хто дивиться на себе захоплено, стає вродливим.
Яка ж то дурниця — вважати себе за нещасну, а головне — не йняти віри цьому розумному й милому голосові. Його слова, по-справжньому жагучі слова, набули для Донателли найважливішого сенсу. Треба тільки глянути на себе тими ж пристрасними очима, якими вона вбирала красу життя. Ось що мав на увазі голос і саме це й підказав їй. А як це зробити? Дуже просто: треба тільки написати автопортрет.
І вона створила його: зобразила такою, якою хотіла бути, якою уявляла в мріях. Погляд ясних очей допитливий, на обличчі жадібно-пристрасний вираз, який з'являвся тоді, коли вся поринала в роботу, малюючи щось прекрасне. Автопортрет вийшов такий чудовий, що Донателла, мов заворожена, дивилася на нього. У чомусь був він схожий на портрети батьків, рідних, друзів: вона на ньому така ж прекрасна, як усі вони, змальована такими ж поетичними барвами.
Донателла навіть не помітила, як промайнула ніч, весь час милувалася автопортретом, дедалі більше захоплюючись ним. А вранці, глянувши на себе в дзеркало, відчула себе так, ніби її хтось покривдив.