-- Схопити, і знищіти!— наказала, вона, своїй охороні.
Вояки кинулись виконувати наказ, та оберіг не підпускав їх до обраного. Молодий чаклун схопив жінку за руку, і потяг до виходу. Готар, меч якого залишився десь серед тронної зали, теж боязко ховався за спиною Карола. Повільно, у трьох, вони просувались до воріт міста, оточені з усіх боків охоронцями, готовими будь якої миті накинутись на них, і виконати наказ Володарки. Карол розумів, якщо охоронці вийдуть з ними за стіни міста, то його друзі, що чикали на зовні, опиняться в небезпеці. Щось потрібно було вигадати, і не випустити сторожу. Йому в голову прийшла непогана ідея. Тихенько прошепотівши потрібне закляття, чарівник створив уявного монстра, що виник перед очима охоронців, якраз навпроти воріт. Його бачили лише ті, хто переслідував Карола, Готара і Юку. Охорона цариці, вгледівши вогнедихаючого дракона, кинулась навтьоки, а чарівник тим часом, надійно зачинив міську браму. Кілька годин, звідти, ніхто не зможе вийти. Друзі чикали його у вказаному місці. Побачивши Карола і Готара вдягнених у дивакуватий одяг, а замість Мілени, незнайому жінку, в кожного з них, на обличчі з’явився вираз запитання і здивування.
--Нема коли пояснювати. — на бігу, гукнув до них, Карол. — Тікаємо з відси! Хутко!
Ніхто не сперечався, і маленький загін, швидко віддалявся від Каурдану, зникаючи між скель.
А зовсім в іншому напрямку, від столиці, віддалявся чаклун Бахтар. Прийшовши до тями, після такого підступного удару, він вирішив, що йому більше нічого робити в місті. Всі сподівання, на цей осередок розпусти і зла, виявився марним. Він не отримав те, що хотів. Скориставшись безладдям, що виникло в палаці, чаклун вислизнув за його стіни. Зараз він ішов по каменистій дорозі, путаючись в полах свого довгого сюртука, і лаючи всіх і вся, на чому стоїть білий світ, і думав про свої помилки. Виявляється, він, помилився у Каролові. То був не сопливий хлопчисько, якого легко обдурити, а досвідчений маг. Та ще, той амулет, який, поки висить у хлопця на шиї, не дасть скривдити свого господаря. Викравши наречену хлопця, він Бахтар, тільки розізлив чарівника. Напевне в палац, Карол приходив саме за нею, та чи знайшов? Якщо ні, то Карол продовжить пошуки, і деякий час вони не зустрічатимуться. Та все ж, Бахтарові потрібно як найшвидше отримати скіпетр. Тільки тоді, він, може бути впевненим у своїй безкарності. Тільки тоді, він стане володарем цього, а може і решти, світів. Та зараз, найбільшою перешкодою для нього, в пошуках, виявився він сам. Маленький, незграбний на своїх коротких кривих ніжках, він повільно долав метр за метром, між великих і гострих каменів. Він найспритніший у телепортації маг, повинен був брести горами, а все через якесь закляття, що було накладене на мапу.
Та на цьому Бахтарові проблеми не закінчувались. Володарка Каурдану, довідавшись про ціль його мандрівки, вирішила теж спробувати здобути скіпетр. Адже, якщо вона піднесе його Темхусу, то син Магри, подарує їй вічну молодість. Якщо якийсь карлик, самотужки, спроможний дістати цю чарівну річ, то вона, могутня правителька, що має таку велику охорону і поготів.
Цариця піднялась на центральну башту палацу, там у неї була кімната, де вона займалась магією. В цій кімнаті зберігались книги з чародійства, різне зілля, і чаклунське приладдя. Ще, під самою стелею, висіла велика клітка, в ній жили два ніктуса. Це були дивовижні істоти, зовні трохи схожі на маленьких пацючат, але крилатих, з великими вухами, і з чорними як ґудзики, вилупкуватими оченятами, що однаково добре бачили і в ночі, і в день. І ось ці, створіння, були царициними нишпорками. Таміла відчинила дверцята клітки, і викликала ніктусів на зовні, ті неохоче, і дуже повільно залишали своє житло. Володарка розлупила навпіл великий персик, і пригостила ним тваринок, потім низенько схилилась над ними, і прошепотіла:
-- Летіть, мої крихітки в гори, і станьте там моїми очима, і моїми вухами. Все що ви побачите, побачу і я, все що ви почуєте, почую і я. Знайдіть для мене, малого чаклуна. Тихенько зафурчавши, ніби висловлюючи свою згоду, ніктуси замахали крилами і зробивши коло по кімнаті вилетіли у вікно, що відчинила для них Таміла. Цариця, трохи, провела поглядом своїх крилатих слуг, потім заплющила очі, і побачила місто з висоти пташиного польоту. Знизу долинав гомін вулиць, у вухах свистів вітер. Таміла посміхнулась, нишпорки вправно виконували свою роботу. Вони знайдуть Бахтара, і вона зможе, потай іти по його слідах. Адже в неї немає мапи, щоб знайти шлях до скіпетра, а вже потім, вона, вирішить як позбутись конкурента…
5
Мілена повільно приходила до тями. Їй здавалось, що вона, чи то пливе, чи то повільно летить. Дівчина відкрила очі. Вгорі над собою, Мілена побачила блакитне небо, та пропливаючи повз неї, похмурі скелі. В пальці щось залоскотало, вона глянула на свою руку, що безвольно лежала поверх ковдри. Маленьке, сіре кошенятко старанно вилизувало її. На блідих дівочих губах з’явилась посмішка.
-- Бачу, ти вже отямилась. — почула Мілена, незнайомий голос.
Над нею схилилась чорнява дівчина. Її очі світились добротою і співчуттям.
-- Де я? Хто ти?— ледве чутно прошепотіла Мілена.
-- Тебе привів, у наш дім, Готар. Щоб ми, тебе, сховали.
-- Готар? Не знаю ніякого Готара.
-- Він розбійник. Сказав що знайшов тебе у горах.
-- Розбійник?
Обличчя Мілени зробилось зляканим. Вона, раптом, щось пригадала.
-- Карол! Мій Карол у біді.
-- Хто такий, цей Карол?— не зрозуміла Тума.
Дівчина не одразу відповіла. Згадка по коханого наповнила її серце ніжністю і теплом. Як давно вона не дивилась в сірі розумні очі, не торкалась ласкавих рук, не обіймала сильних, надійних плечей. Підступна сльозинка покотилась у неї по щоці.
-- Мій наречений. — нарешті відповіла вона незнайомці, витираючи рукою обличчя.-- До нас в селище прийшов чарівник з Сулерії, і сказав, що Карол у біді. Тільки я можу йому допомогти. Ми пішли його рятувати. Потім я побачила Самсона.
-- А Самсон хто?
-- Розбійник. Ватажок розбійників. Я почала тікати…
Мілена замовкла, наче намагалась щось пригадати.
-- А далі, що?—з цікавістю зазирнула їй у вічі, горянка.
-- Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю…
Степовичка повільно підвелася, обпершись на лікоть. На її обличчя впало пасмо чорного волосся. Вона, з подивом, почала його роздивлятись.
-- Це я тебе пофарбувала, щоб ти, не відрізнялась від місцевих жінок. — пояснила їй, Тума.
-- Навіщо?
Тума знизала плечима:
-- Батько наказав. Та ти, не хвилюйся, фарба не стійка. Помиєш двічі голову, вона зійде. До речі, мене звуть Тума. А тебе як?
-- Мілена. — відповіла степовичка, і одразу запитала:— Куди ми, йдемо?
-- До моря. Це караван купця Саліма. Він відведе нас до порту. Там ми сядемо на корабель, і попливемо подалі від Каурдану, і усіма проклятої, цариці Таміли. — пояснила своїй новій знайомій, горянка.
Мілена розхвилювалась:
-- Мені не можна нікуди плисти! Мені потрібно повернутися додому!
-- Заспокойся, я побалакаю з батьком. Він добра людина, і неодмінно щось вигадає, щоб відправити тебе додому. А зараз відпочивай, ти ще дуже слабка.
Мілена зручніше вмостилася на візку, і майже одразу заснула, а караван продовжував свій нелегкий шлях до узбережжя.
Карол і його компанія, продовжували бігти, щоб як най далі втекти від небезпечного міста. Готар біг попереду, показуючи дорогу. Сам не розуміючи навіщо це робить. Адже він міг давно покинути, цих дивних мандрівників, і повернутись додому, до матері. Та можливо він, підсвідомо, відтягував мить зустрічі з нею. Бо розумів, якого болю завдасть, принісши звістку про загибель рідних. Мабуть сама думка, про це, гнала його подалі від дорогих для серця місць.