-- Друзі, це ж верховний жрець з храму Норка! З того храму, де нас хотіли принести в жертву.
-- А й, справді! Тільки, ще молодий!— погодився з ним Карол.
Чоловік не розуміючи про що ідеться, гордо підняв голову і сказав:
-- Бог Норк, великий Бог. Всі, хто вірить у Нього, хто служить Йому, тим будуть подаровані великі блага на цьому світі і вічне блаженство, на тому. Це правда, я залишився сам, всі мої брати по вірі, разом з верховним жрицем, принесли себе в жертву дітям мого Бога. Тепер я в цьому храмі, головний жрець і хранитель Каменю Сонця. Той хто ним володіє, може вільно ходити в ночі і діти Норка його не зачеплять. Приєднуйтесь до мене, ви станете моїми помічниками і матимете все, що забажаєте.
Чоловіки, як заворожені, дивилися йому в очі, не маючи сили відвести погляду.
-- Розв’яжіть мене, ми разом створимо новий храм і будемо панувати на великій землі. — продовжував жрець. Мозус, сам не розуміючи що робить, потягся до мотузки і перерізав її. Карол перший прийшов до тями, мабуть його сутність допомогла, він відштовхнув Мозуса, та було пізно. Полонений, вже був вільний, а товариші ніяк не могли отямитись.
-- Що відбулося?— спитав Мозус —Я нічого не пам’ятаю.
-- Цей чоловік, володіє гіпнозом, але розповідати ніколи, треба його наздогнати.
Карол, першим кинувся навздогін, інші теж не заставили себе чикати і побігли слідом. Жрець біг з усієї сили, в лабіринтах підземелля, легко було сховатися. Він чув позаду тупіт ніг, які кожної хвилини ставали все ближче і ближче. Та мабуть від поспіху, він повернув не там, де хотів і опинився перед ямою-жертовником. Жрець сам себе завів у пастку. В його голові, миттєво визрів зловісний план. Він повернувся обличчям до своїх переслідувачів і тримав камінь на витягненій руці. Коли мандрівники підбігли він сказав їм:
-- Ви, ніколи не отримаєте те, по що прийшли. Я приношу себе в жертву і забираю Камінь Сонця з собою, ви не дістанете його з нори шорхів.
Жрець зробив невеликий крок назад, але мабуть не розрахував відстань, адже він зовсім не збирався стрибати. Нога шурхнула в пустоту, він усім тілом хитнувся назад, камін злетів у повітря і впав з іншого боку ями, а жрець з невимовним жахом на обличчі, полетів у низ. Він навіть не закричав. На днові страшної ями, його вже очікували ті, кому він так віддано слугував. Друзі подивилися у низ, але нічого в чорній пітьмі не побачили, лише почули, як бенкетують шорхи.
-- Яка страшна смерть. — зітхнув Карол.
-- Він, на це заслужив. — без крихти співчуття, мовив Теймур.
-- Так. – погодився з ним Мозус. — Та зараз, треба думати про інше. Як ми діставатимемо Камінь Сонця?
Шутім побачив під стіною, довгу дошку, мабуть вона і слугувала містком на іншу сторону ями. Він указав на неї друзям. Ті уважно роздивилися знахідку коротуна.
-- Ця дошка, дуже стара і трухлява, вона нікого з нас не витримає. — оцінюючи знахідку Шутіма, сказав Карол. — Мабуть нею, вже давно не користувалися.
-- Але ж, можна спробувати. Яма широка і перестрибнути на інший бік ми не зможемо. — не відступав Шутім. —Я найлегший з вас і спробую по ній перейти.
-- Ти мабуть забув, що боїшся висоти. — нагадав йому, про страхи Теймур.
-- Так, боюсь. Я багато чого боюсь. – погодився малий. — Але, за ради порятунку людства, готовий ризикнути.
-- Добре. — погодився Мозус. — Ми прив’яжемо до нього мотузку і якщо дошка не витримає, швидко витягнемо.
Шутім тримався як справжній герой. Він зупинився біля вутлого переходу і обернувшись до друзів сказав:
-- Ще, на початку нашої подорожі, Орнагул сказав, що в кожного з нас є своє призначення, мабуть це, моє.
Він пішов. Спочатку все було добре. Шутім намагався не дивитися в низ, але підступні ноги, все ж тремтіли. Несподівано дошка злегка затріщала, коротун завмер.
-- Може вернешся назад?— спитав Мозус.
-- Ні. Піду далі.
Він обережно рушив далі і ось він, майже, на іншому боці, та мотузка виявилась закороткою. Малий вирішив її відв’язати. Він хотів акуратно покласти її поверх дошки, та вона вислизнула з рук і впала до низу.
-- Ну і що ти наробив?—з докором, спитав у нього, Теймур. —Я тепер не зможу тобі її знову перекинути.
-- Та, нічого якось воно буде. — зітхнув Шутім і за кілька кроків вже був на іншому боці.
Піднявши камінь, він перекинув його друзям, а сам вирушив у зворотному напрямку. Як вугляр не старався, мотузку зміг докинути лише до середини дошки. До неї, малому залишилося кілька невеликих кроків, він вже і руку простяг, щоб ухопитись, та підступна кладка, все ж не витримала і переломилося. Наче у вісні, не розуміючи, що відбувається, Шутім полетів у кляту яму. Друзі нічим не могли йому допомогти, вони стояли і дивилися, як їхній товариш зникає у пітьмі. На них, в останнє, дивилися здивовані очі Шутіма, а потім їх поглинула темрява. Убиті горем і розгублені, чоловіки стояли на краю ями. Вони ніяк не могли отямитись. Дві страшні втрати, за такий короткий час. Ніхто не в силі, спокійно пережити таке. Мовчазні і похмурі, вони поверталися назад. Не побачивши між ними, Шутіма, Міла все зрозуміла і заплакала. Карол намагався її втішити, але не було таких слів, щоб заспокоїти цей біль.