-- Нехай поплаче. Їй стане легше. — сказав Теймур.
-- Легше? Мені ніколи не стане легше!— крізь сльози закричала дівчина і сховала обличчя у Карола на грудях.
-- Вибач, я сказав не подумавши.
Плато, як і раніше, сидів поруч брата. На холодній, кам’яній підлозі, тіло охолонуло швидко. На Капера страшно було дивитися. Убитий горем болотник, з надією подивився на Карола.
-- Хлопче, оживи його, ти ж зумів оживити Мозуса.
У юнака, не вистачило сміливості відмовити, хоч він розумів, що навряд чи в нього щось вийде. Карол опустився навколішки, біля мертвого друга і поклав йому на груди руки. Він пригадав, як його навчала Марса і зібравши воєдино, весь свій смуток і біль, направив на нерухоме тіло. Кінчики його пальців почали світитися. Друзі з надією дивилися на все це, стоячи в нього за спиною, але як Карол не старався, Капер не пробудився від свого страшного сну. Мозус поклав своєму юному другові на плече руку:
-- Кароле, мабуть вже пізно. Його душа відлетіла в Світле Царство. Ти вже нічим не допоможеш.
Почувши ці слова, Плато наче збожеволів. Він вскочив на ноги і вихопивши свого меча, кинувся на ватажка. Теймур ледь встиг його перехопити і притиснути до стіни.
-- Ви не хочете, щоб Капер ожив! Вам байдуже до нього! У Карола вже майже вийшло, а ви, його зупинили!—з люттю кричав болотник.
-- Ні, Плато. — заперечно похитав головою Карол. — Мозус правий, я безсилий щось зробити. Мені не вистачає досвіду і вміння, а може, так повинно було статися, і у Капера така доля.
Плато потроху охолов і безсило опустив руку зі зброєю.
-- Треба забиратися з відси. До перешийка, не близька дорога, а там ми повинні бути вчасно, бо іншої можливості в нас вже не буде. — сказав Мозус.
Взявши мертвого товариша, мандрівники почали вибиратися з підземелля. Це було не легко, сходи були вузькими, а Капер досить важким і на підйом пішло багато часу. Вибравшись до тронної зали, друзі нарешті змогли перепочити. Події цього, нелегкого дня, сильно вимотали їх. Мозус важко дихав, йому не вистачало повітря. Він підійшов до зовнішніх дверей храму і відчинив їх. На півнеба, стояла вечірня зоря.
-- Скоро ніч, я і не уявляв що так пізно. У нас зовсім не залишилося часу.
-- Треба знайти якесь покривало, щоб нести Капера. Я його тут не залишу. — сказав Плато, голосом, не терплячим суперечки.
Та ніхто і не збирався перечити. Маленький загін рушив у ніч. Місячний і Сонячний камені освітлювали їм дорогу. Їх тримала в ручі Мілена, а чоловіки несли страшну ношу. Весь шлях вони майже не відпочивали. Ненаситні шорхи, кружляли навколо них, цілим натовпом. Світло каменів не давало їм наблизитись, а занадто сміливих, мандрівники зупиняли своїми мечами. Мертві підземляни, одразу ставали поживою, для своїх соплемінників. Мабуть за весь час подорожі Мілена не пережила такого страху, як в цю, останню добу їхньої мандрівки. Від утоми і морального виснаження, вона ледь пересувала ноги. Карол намагався, хоч трохи, притримувати її. На сході з’явилася світла смуга. Це означало, що невдовзі почне розвиднятися і зійде сонце, а до цілі їхньої мандрівки, ще було не менше трьох кілометрів. Та і підйом на гору, займе не мало часу. Мозус зупинився, всі інші теж . Вони чикали, що скаже ватажок.
-- Всі разом, ми далі не підемо. Підуть лише Карол і Мілена, вони молоді і швидко добіжать. Зі світлом у руках, шорхи вас не займуть.
-- Але ж, ви залишитесь у темряві!— зойкнула дівчина.
-- Нічого, якось воно буде. В нас є мечі, до сходу сонця ми протримаємось. — заспокоїв Мілу, Теймур. — Лише б ви, встигли вчасно.
Вугляр, ніжно, на прощання обійняв її, а потім потис Каролові руку. Хлопець і дівчина попрощавшись з усіма, побігли в бік пагорба, що здіймався посередині перешийка. Вони поспішали.
Поклавши під великий камінь, тіло Капера, друзі приготувалися до бійки і шорхи не заставили себе чикати. Повільно, як лякливі пацюки, вони почали підповзати з усіх боків, бридкі і голодні.