-- Ви тільки подивіться, скільки наплодилося цієї нечисті!— вигукнув Мозус.
-- Не дивно, що ця земля не в змозі їх прогодувати. — підтримав його Теймур.
Плато не сказав нічого, він замахнувся на найближчого до нього шорха і рубонув по ненависній істоті. Та це підземлян не зупинило, навіть власна смерть, для них була ніщо, перед можливістю поживитися.
-- Молодець, друже. — почув Плато, за спиною, схвальний голос ватажка.
Все яскравіше і яскравіше розгорялось на сході небо і це давало чоловікам надію на порятунок.
Карол і Міла бігли з останніх сил. Вони не мали права підвести своїх товаришів, яких покинули на поталу шорхам, не мали права підвести, всіх тих людей, що сподівалися на порятунок. Ось вони, вже почали підніматися на пагорб. Лізли обдираючи до крові руки і ноги, задихаючись від перевтоми. У головах паморочилось, перед очима пливли різнокольорові кола. Та все ж вершина, безупинно наближалась, наче сама ішла на зустріч, до молодих людей. Знесилені, вони сиділи , обпершись спинами один об одного. Мілена обличчям до сходу, Карол до заходу. Великий, блідий місяць вже до половини сховався за обрієм, а сонце все не з’являлось. Та нарешті перші, яскраві промені злетіли у височинь, юнак і дівчина звелись на ноги.
-- … і були там з ними,-- проказала Мілена,-- ніч і день.
-- Сонце і Місяць. — підхопив Карол.-- Любов одне до одного і ненависть до шорхів.
-- Їхнє власне життя і смерть товаришів. --- сльози перехопили дівчині горло, і вона ледве видавила з себе ці, останні, слова.
Молоді люди, підняли до гори, кожен свій камінь. В їхніх руках, вони розгорялися все дужче і дужче і ось два сліпуче-білих промені вдарили в небо. Світло від місяця і сонця, потяглось за ними і коли вони з'єднались, у небесній височині утворився вихор, який всіма барвами веселки освітив все навколо.
Від яскравого світла, шорхи розбіглися як таргани, по своїх норах. Мозус, Теймур і Плато як зачаровані, дивилися на те сяйво. Та ось вихор почав рухатись все швидше і швидше, наче закручував в себе все небо і впав вогняним стовпом, якраз на те місце, де стояли двоє закоханих.
Від вибуху, здригнулося все узбережжя. Півострів відколовся від великої землі, утворивши, широку і глибоку прірву, в яку хлинули води двох морів. Утворився пролив, що назавжди відділив шорхів від історії людства. Останнє, що бачили мандрівники, це сяйво, що огорнуло їх з усіх боків.
16
Карол лежав нерухомо, у дуже незручній позі. Єдине, що він зараз відчував, це те, що живий. Боячись відкрити очі, він ледь ворухнув пальцями руки. Потів глибоко вдихнув в себе повітря, в ніздрі вдарили терпкі, лісові пахощі. До нього почав повертатися слух, бо він на деякий час оглух, від сильного вибуху. Перше, що він почув, це дзюркіт струмка, десь під ним. Нарешті хлопець насмілився розплющитись. Сонячні промені, пробиваючись крізь густе, зелене листя, яскравими плямами вигравали на його одязі. Карол підвівся на лікті і зрозумів, що знаходиться у гнізді, яке сам для себе змайстрував, коли у перше потрапив до лісу.
У перше? Може він з відси нікуди і не йшов? Може все, що з нім відбувалося останнім часом, лише сон. Та ні! На ньому, надітий той самий одяг, що дали в поселенні на Старшій планеті. Хлопець обережно спустився у низ і вмився в прохолодній воді потічка. Карол провів рукою по обличчю і відчув на щоці шрам, що з’явився у нього, після бою з дивною істотою, в печері Місячного каменю. Карол підійшов до озерця і глянув на своє відображення, як в люстерко. На нього дивилася саме та людина, якою він відчував себе, останні кілька тижнів. Та чому він тут і сам? А, може і не сам і друзі десь неподалік?
-- Мілено! Агов! Мозусе, Теймур!
-- Не кричи, вони тебе не почують.
Почув юнак, у себе за спиною, знайомий старечій голос.
-- Орнагуле! Який я радий тебе бачити і чути, а я вже не знав що і думати.
Карол кинувся до старого, щоб обійняти його, але схопив руками лише повітря.
-- Мене, тут не має, це лише мій образ. Зі мною справжнім, ти зустрінешся в своєму рідному селищі.
Карол здивовано подивився на чаклуна.
-- Не дивись так, хлопчику мій. Тобі вже є куди повертатися!
-- У нас, вийшло?—з надією в голосі, спитав юнак.
--Так! Ви були чудовою командою. Не хвилюйся за своїх друзів, ти з ними обов’язково зустрінешся. Навіть з тими, яких вважаєш загиблими.
-- То, Шутім живий? Капер, Івер?
-- Всі живі. Я все поясню тобі при зустрічі. Поспішай, твоя родина чикає на тебе.