Чарівник розтанув як дим, а Карол кинувся бігти до рідної домівки. У своє селище.
Серце шалено калатало, від швидкої ходи, перехоплювало подих, та хлопець і на мить не зупинився, щоб перепочити.
Сарман сидів на лаві, біля двору сусіда Іона. Поруч нього сидів сам Іон і його дружина Федора. Жінка тримала на руках свого первістка і щось воркотала до нього. Чоловіки дивлячись на неї, посміхалися. Час від часу, Сарман поглядав на дорогу. Пройшло вже близько двох діб, як син пішов до лісу. Батько хвилювався.
Він побачив в далечі людину, що швидко наближалась і встав, щоб краще роздивитися. По поставі і ході, це начебто був Карол, але на ньому був чужий одяг, такого у його сина, не було. На голову був накинутий великий каптур, що ховав очі, розгледіти можна було, лише білозубу посмішку, та шрам на щоці. Сарман дивився і не вірив власним очам. До нього наближався той самий хлопчина, що сімнадцять років назад, на полі бою, врятував йому життя. Та одночасно з тим, у своєму спасителеві, чоловік впізнавав і власного сина.
-- Кароле! Синочку мій!— вигукнув Сарман, з такою жагою зустрічі, наче не бачив сина кілька років і стис хлопця в дужих обіймах
Він відсторонив від себе сина і почав знову його роздивлятися.
-- В тебе ніколи не було цього шраму, звідки він? Поясни, мені, чому розставшись з тобою, лише на два дні, я відчуваю, що не бачив тебе цілу вічність.
-- Заспокойся, тату. Пішли до хати і я все тобі розповім і поясню.
-- Так, він все пояснить. — знову почув Карол, голос Орнагула.
-- Орнагуле, ти вже справжній?— спитав у старого, посміхаючись, Карол.
Сарман здивовано поглядав то на сина, то на сивобородого старого в білій сутані.
-- Ви, знайомі?— нарешті спитав він.
Хоч це питання було і зайвим.
-- Так. Познайомся, тату і ти. Перед тобою стоїть Орнагул. Найвидатніший чаклун сучасності.
-- Невже, справжній чаклун?— здивувався Сарман.
Та відповіді почути не встиг, на дорогу вибігла дружина і доньки. Вони як голубки налетіли на Карола і накрили своїми крильми-руками. Вони щось без упину торохтіли і тягли хлопця до хати. Сарман і старий пішли слідом. Жінки заходилися лаштувати на стіл, а чоловіки зайшли до світлиці і посідали на лаву під вікном, щоб спокійно побалакати. Спочатку Сарман не міг повірити в те, що йому розповідав Карол. Та сивобородий Орнагул, ствердно хитав головою, кожного разу, як чоловік намагався в нього про все перепитати. Каролові довелося багато чого пропустити в своїй розповіді, але вона від того, не стала більш правдоподібною. Та останній бій, в якому він врятував батька, хлопець описав дуже точно і Сарманові довелось визнати, що його не розігрують.
-- Коли ти до мене наближався, я впізнав в тобі, свого спасителя, але не смів в це повірити. То виходить я завдячую життям, власному сину!
-- Цього могло і не статися, та коли ми потрапили туди, я пригадав твою розповідь і зрозумів, що саме зі мною, ти тут зустрічався.
-- Твій син особливий, Сармане. Боги Світла і Добра наділили його дивовижними здібностями. Буде великою помилкою, якщо вони згаснуть, так не принісши людям користі. Я старий і рідко полишаю свій замок, але мені потрібен десятий учень. За ради цього я і прийшов сюди. Тому я прошу, відпустити твого сина, мені в науку. Ваш син, обраний богами для великої місії, та поки він ще не готовий її здійснити. Прийде час і я передам йому свою силу і тоді, він стане оборонцем людства.
-- Якщо така доля моєї дитини, я не ставатиму на заваді. Що може бути кращім, ніж наука мудрої людини, але вирішувати йому самому. Кароле, ти згодний навчатися у Орнагула?
-- Звичайно, тату. Якщо він дасть мені відповіді, на мої питання. У мене, до нього, багато питань.
-- Я знаю, хлопчику. Питай. — погодився чарівник.
-- Де всі мої друзі? Де Мілена?
-- Вони всі, як і ти, знаходяться там, де і повинні в цей час бути, окрім Крістура і Васси. Ці двоє, залишилися в Старшому світі. Для них пройшло багато часу. Крістур став старшиною племені. Васса перейняла у старої Марси науку цілительства, а ще народила для Крістура, двох синів. Вони дуже щасливі. Про це, мені повідомив Фалонд. Він теж, на зовсім, вирішив там залишитися.
-- Це, чудово. А що, ти скажеш про тих, хто загинув у цій подорожі?
-- Коли ви, в минулому, від’єднали Стеркію, від великої землі. Долі багатьох людей змінилися. Можна сказати, вашої подорожі в загалі не було.
-- Як це?— здивувався Карол.
-- Мозус і Мілена, живуть в своєму селищі і шорхи, ніколи на них не нападали. Тому вони не мандрували в пошуках притулку і не зустрічали тебе. — пояснив Орнагул.