-- То Мілена, тепер мене не знає?
-- Чому ж, знає. Всі хто був з тобою в подорожі, добре все пам’ятають, але вважають це сном, чи маренням. Лише зустрівшись з тобою, або один з одним, вони зрозуміють, що все було насправді. Ті , кому довелося пережити смерть, теж, але вони пам’ятатимуть, лише до часу своєї загибелі.
-- Мабуть, це страшно, пам’ятати власну смерть?— перервав розповідь Орнагула, Сарман.
-- Тільки зараз, я зрозумів сон, що наснився мені, на самому початку нашої подорожі. Мені снилось кладовище, але на могильних каменях не було написів і ти Орнагуле мені сказав:--« Від тебе залежить, чи вони , тут з’являться.» Вони не з’явилися! Я такий щасливий, від цього! Я повинен їх всіх побачити. Щоб переконатися самому в тому, що ти розповідаєш. – вигукнув Карол.
-- Звісно! Я тобі в цьому допоможу. — погодився чарівник. —Я перенесу, тебе в поселення Міли.
Мілена прокинулась у ліжку, в своїй власній кімнаті. Вона здивовано обвила її поглядом. Побачила на лаві одяг, вділась і вийшла до світлиці. Тут все було до болю знайоме. У дівчина на очі навернулися сльози. Відчинилися двері і до кімнати зайшла Орика.
-- Донечко, ти вже прокинулась? До тебе вже дівчата прийшли, гукають по квіти іти.
-- Дівчата?— розгублено спитала Міла. — По які квіти?
-- Рідненька моя, що з тобою? Хіба ти забула, сьогодні ж ніч нареченої. Ти ж, так на неї чикала!
-- Ах, так! Ніч нареченої і справді, як я могла забути!— нарочито весело, вигукнула дівчина.
Вона все ніяк не могла прийти до тями, після дивного сну, що їй наснився. Він був такий реальний. Мілена вийшла на вулицю, до неї підбігли подруги. Вона навіть не уявляла, яка буде рада їх бачити. Розповідаючи одна одній новини і весело сміючись, дівчата побігли в поле, рвати квіти і плисти вінки. Ці вінки, їм були потрібні, для вечірньої церемонії. На ній, хлопці будуть пропонувати дівчатам, на очах у всього поселення, стати їхніми нареченими. Насправді, все вже заздалегідь домовлено, це лише дань традиції. Наречена, якщо згодна, надіває хлопцеві на голову вінок, а якщо ні, то стьобає його лозиною, що тримає в руці. Мілена згадала, що пообіцяла себе Базу, сусідському парубку, але зараз була не впевнена, адже добре пам’ятала Карола і свою любов до нього. Весь час, що вони були у полі, дівчина була розгублена і знервована. Це помітили подруги.
-- Мілено, ти що не впевнена, що хочеш стати нареченою База?— спитала одна з них.
-- А що, це так помітно?
-- Помітно. — підтвердила подруга.
Далі, цю розмову, Міла не схотіла продовжувати. Набравши повні оберемки квітів, дівчата повернулися додому. Вже біля воріт, та сама дівчина, знов звернулась до Міли:
-- Ти, краще Базові заздалегідь скажи, не добре соромити хлопця, на очах у всієї громади.
-- Справа в тому, що я і сама ні в чому не впевнена. — знизала плечима, дівчина.
В хаті, на Мілину чикала мати, вона дошивала їй сукню і хотіла її приміряти. Мілена встала навпроти люстерка, сукня була дуже гарною, Орика була чудовою швачкою, але вона було блакитна і вишита стеклярусом. Побачивши своє відображення, Мілена наче збожеволіла. Не кажучи і слова, вона скинула наряд і кинувши його на лаву, вся в сльозах, вискочила з хати, мало не збивши з ніг Перуса.
-- Що це з нею?— здивовано спитав він, у дружини.
-- Це, все нерви. — зітхнула жінка. — Вона не хоче дорослішати. Пам’ятаєш, якою я була в цей день?
-- Найгарнішою проміж усіх дівчат!— засміявся Перус.
-- Зарьованою і з розпухлим носом. — поправила, його дружина. — Та нічого страшного, вона заспокоїться і до вечора прийде до норми. А, сукня їй дуже пасує!
Дівчина перебігла через вулицю і заскочила до двору Мозуса. Чоловік сидів на ганку і тримаючи на колінах своїх синочків, щось їм розповідав. Він підвів погляд і зустрівся з Мілиними очима. Наче блискавка пронизала його наскрізь. Ще в ранці, він думав, що йому, все наснилося. Та зараз, він був упевнений в справжності, своїх пригод. Дівчина, мабуть відчула те саме.
-- Дядьку Мозусе, дай мені відповідь на одне питання.
-- На яке саме, дівчинко?
-- Мені, на нього, чикати?
Мозус одразу збагнув, про кого питає Мілена. Він трохи помовчав, розмірковуючи, як краще відповісти, а потім сам спитав:
-- Ти, його кохаєш?
-- Всім серцем!
-- Тоді чекай, на нього! Я впевнений, вам судилося бути разом.
Мілена посміхнулася і пішла з двору. На поріг вийшла Марика:
-- Чого це прибігала, сусідова донька.
-- Питала, дещо, про вечірню церемонію. — злукавив Мозус.
-- Вона, що, у батьків не могла спитати?— здвигнула плечима жінка.