--- Мене, звуть Мозус.--- простяг хлопцеві, міцну, широку долоню, здоровань.--- А, ота жінка, що годує дитя, моя дружина Марика. Інші дві жінки, то Мілена і Орика. Одна дочка, а друга дружина Перуса.
--- Перус.--- представився, інший степовик, і теж простяг, до хлопця, руку.
Цей чоловік, був звичайний, середнього зросту і статури. З приємними, правильними рисами обличчя. Його навіть можна було назвати красенем. Та роки, не пошкодували вроди, розмалювавши лице, глибокими зморшками.
--- Дуже приємно. Моє ім’я, Карол.
--- Ще хтось, з поселення, залишився живим?--- спитав у юнака, Мозус.
--- Якщо і залишився, то я його не бачив.
-- Треба назбирати дров і хмизу , та розікласти ритуальне вогнище. А ще, треба визбирати останки загиблих людей, поки не стемніло. — сказав Перус. – Мабуть сам, я цим, і займуся. А ви поспішіть з дровами, вже сутеніє.
Карол, і його новий товариш, розібрали кілька огорож. Це був найлегший спосіб добути паливо. Вогнище вийшло гарне, жінки прикрасили його квітами , що нарвали в садибах поселян. Тіло покійниці загорнули в саван , який знайшли в її хаті, рештки загиблих , в покривала, їх поклали поряд з нею. Жінки почали співати поховальних пісень. Вони взявшись за руки, ходили навколо вогнища, тужлива мелодія краяла юнацьке серце. Перус запалив смолоскип і приніс його Каролові:
-- Це твоє селище, хлопче, і лише ти, серед нас, маєш право запалити багаття.
Карол розгубився, до цього часу, це робили старійшини, та все ж взяв факела до рук. Ноги були немов ватяні, він ледве ними пересував, руки тремтіли, останнє, що він запам’ятав, це стовп полум’я який рвонув в небо.
Прийшовши до пам’яті, юнак підвівся на лікті, вже була ніч. Він лежав біля звичайного багаття, яке дарувало тепло йому, і його новим знайомим.
-- Що, зі мною, сталось? – спитав він.
-- Нічого страшного, ти лише втратив свідомість. — відповіла одна з жінок, у неї був приємний , молодий голос.
-- Зі мною, раніше, ніколи такого не було. — наче виправдовуючись, сказав Карол.
-- Але й таких , страшних подій в твоєму житті, мабуть, ще ніколи не було. – промовив Перус. — Не соромся хлопче своїх почуттів, бо це, туга і біль за близькими тобі людьми, підходь краще до нас, і випий вина за їхні багатостраждальні душі.
Карол підсів до гурту.
--- Міленко, подай хлопцеві кухля.--- попрохав доньку, Перус.
Карол глянув на дівчину, ім’я якої щойно назвав його новий знайомий, і оторопів . . Такої гарної дівчинки він ще не бачив. В великих , синіх очах вигравали язики полум’я, і від того вони здавалися глибокими і загадковими. Довге , русяве волосся , було звито в товсту , важку косу. Повні, схожі на пелюстки троянди вуста , вабили своєю свіжістю та незайманістю.
-- Ти подивись на нього. — вигукнув Перус. — Ніяке лихо не вбило в ньому чоловіка! Як ,він, витріщається на мою доньку.
Юнак зашарився як мак. Йому стало соромно , за свій, хоч і не свідомий, вчинок. І що б вийти з не зручного становища, звернувся до Мозуса:
--- Коли, ми з батьком, були останнього разу в сусідньому селищі, дядько Мартін розповідав, що наближається велике лихо. Якийсь старець, розносив чутки про шорхів.
-- Так, я чув про них. Існує легенда. Я, її, тобі зараз розкажу, та все ж мені здається, що це все правда, а легендою її назвали лише тому , що не хотіли в це вірити. От же, країна Стеркія, знаходилась на півострові відділеному від великої землі тонким перешийком. Там ,як і на всій нашій планеті, жив миролюбний, роботящий народ. Але його правителі, прийняли в свої душі зло, яке сіє по нашому світі, Магра . Землі Стеркії, були родючими, ріки повні риби, ліси переповнені дичиною, а надра півострова, корисними копалинами , але це, вже не задовольняло володарів цих земель. Вони створили величезну армію і пішли війною на своїх сусідів. Нескінченним потоком, на землі Стеркії стали заганятись раби. Вони, в усіх сферах діяльності, замінили місцевих мешканців. Раби працювали в сільському господарстві , заготовляли ліс , ловили рибу. Та найбільше їх працювало на шахтах, де добували вугілля, діаманти, золото , срібло. Хазяїни цих шахт були най жорстокішими рабовласниками. Вони заганяли рабів під землю і вже ніколи, їх, не випускали з відти. На обмін, за підняті копалини, шахтарям опускали їжу і воду. Та з часом видобуток ставав меншим і меншим , і нарешті зовсім припинявся. Тоді в таку шахту скидали тих, хто був приговорений до страти, серед них були і жінки, і цю шахту засипали. Люди які залишались під землею, у відчаї почали молитись божеству підземелля, Норку . І він, їх, почув. Та будучи слугою Магри , Норк не звільнив їх , а перетворив на підземних істот. Важко уявити когось страшнішого і бридкішого ніж ці створіння, з лицем схожим на морду кажана, з тілом покритим густою , короткою, чорною шерстю крота, з тілом, що здатне розтягуватись і пролазити у розколини та щілини в які навіть дитина не в змозі пролізти , з лапами, що мають товсті, гострі пазурі, яким під силу рити найтвердіший грунт, з неймовірною швидкістю. Та найстрашніше те, що Норк зробив їх м’ясоїдними. Спочатку, шорхи, так назвали цих істот, обходились тваринами, що мешкали під землею, або рили собі нори. Незабаром , цієї їжі стало не вистачати, бо шорхи дуже швидко розмножувались. Вони почали вилазити в ночі на поверхню землі, а так як рухались дуже повільно і тихо, то ніяка здобич, не була в змозі від них втекти. Та і цього було замало. Одного разу, ці тварі, скуштували людського м’яса , це стало початком кінця країни Стеркія. Селище за селищем зникало з поверхні півострова. Ніхто не міг їм протистояти. Тоді, племена півострова, вирішили покинути свої землі і залишити шорхів без поживи, щоб вони виздихали з голоду. Та творіння Норка виявились розумніші, ніж про них думали. Вони знайшли вихід, і слідом за його мешканцями, перейшли через перешийок вийшовши на велику землю. Ось і вся легенда, а тепер, як мені здається, вони знищують селище за селищем, так як знищіли наше, і так як знищили твоє, Кароле.