-- Потрібен міцний будинок. Бажано не з глини, бо ці тварі, враз його розгребуть.
-- Тоді , думаю, підійде мій. — обізвався селянин, що стояв поряд. — Він, у мене, на половину з каменю, на половину з товстого дерева, і знаходиться ось, поруч з майданом. Так що, ми, зможемо його охороняти.
-- Добре. – кивнув Мозус . – До входу , потрібно наносити побільше хмизу і з причілка, теж. Нам не можна нехтувати безпекою . До оселі принести побільше ламп та оливи, щоб в кімнатах було видно як у день, жінок теж озброїти, на всяк випадок.
Настала північ. У таборі ніхто не спав, хіба що діти, і то тільки ті , які ще нічого не розуміли, а ті які були трішки старші, несміливо горнулись до своїх матерів, деякі злякано похлипували. Навкруги яскраво горіли багаття, вартові вдивлялися в темряву до болю в очах. Було тихо, лише потріскували вогнища, та, в загоні, вовтузились тварини.
-- Може, ми це даремно все, влаштували? – висловив свою думку один з вартових. – Може ці, як їх там, шорхи, пішли до якогось іншого селища, а ми тут паніку розпустили!
-- Тихо ,ти! Я через твою балаканину нічого не чую. – обізвався інший. — Мені, наче, щось вчулось.
-- Та ні , то тобі здалось! Мабуть з переляку!
Раптом недалеко, заскімлив і враз замовк собака. Коні в загоні, сполохались і почали перебігати з місця на місце.
-- Це, не даремно. — Мозус взяв смолоскип і вийшов трохи наперед.
Степовик підняв факел над головою, і побачив безліч чорних тіней навколо табору, тихих і страшних, як сама, ця ніч.
Мозус кинувся назад:
-- До зброї! Вони вже тут! За багаття не виходити, оборонятись біля вогню!
-- Розбирайте і підпалюйте смолоскипи! – закричав Мартін.
Запалені факели, ще більше, розігнали темряву, і тут, люди, їх побачили. Вони стояли навколо табору щільним кільцем, похитуючись на своїх кривих, але сильних, ногах, поблискуючи вилупкуватими очима, і вишкіряючи гострі, довгі ікла. В головах цих тварюк була лише одна думка, як здобути собі харч. Та як не дошкуляв шорхам голод, вони не насмілювалися підійти ближче , вогонь наганяв на них жах, і підземні мешканці вичікували слушної миті, щоб напасти. Люди , теж стояли в очікуванні, бачили, сили не рівні. Біля вогню, в них ще є шанс відбитися , а ось у темряві, вони враз будуть переможені. У когось з селян не витримали нерви, він істерично закричав:
-- Ми що , так і будимо на них дивитися!!!—і з усієї сили , жбурнув свого смолоскипа в кубло підземлян. Пролунав сильний, схожий на щурячій, писк. Вогонь потрапив на одного з нелюдів, він спалахнув як жмут соломи. Його сородичі, відсахнулись від нього, і позадкували. Бідолаха пищав і крутився по землі, палаючим клубком. Тоді , як по команді, в бік нападників, полетіло з десяток смолоскипів. Натовп шорхів почав задкувати, все далі і дали, полишаючи по собі палаючих родичів. Стояв несамовитий вереск. Люди кричали і махали зброєю, хто від люті, хто в азарті бою. Це було жахливе видовище. Шорхи, відступили!
-- Ми їх перемогли! Перемогли ! – Карол підбіг до Перуса, і аж підстрибував на місті, від радості.
-- Не радій передчасно. — заспокоїв хлопця, товариш. – Вони обов’язково повернуться , ніч ще не скінчилась. Треба налаштувати побільше смолоскипів, бо це, в нас зараз, найефективніша, як ми бачимо, проти шорхів, зброя.
Пройшла година, або й дві, шорхи не поверталися.
-- Мабуть ми їх добре налякали, бо вже скоро почне сіріти , а ці виродки не з’явилися. — сказав кремезний селянин з мечем в руці.
-- Так . Можливо вони сьогодні вже і не повернуться, але таку поживу, шорхи не покинуть, тому що голодні. А ми довго не протримаємось . Зранку треба вирушати в дорогу. Ці тварі, в низу, рухаються повільніше, ніж ми, по землі. Але ніхто не знає. Як далеко вони прорили свої нори, і де їх можна чекати. Вони гарні мисливці, і вміють чикати. — відповів, на те, Перус.
Карол вирішив навідатись до Мілени, вона разом з іншими жінками, була у хаті. Його шлях проліг уздовж загону з худобою. Біля самої огорожі стояв красивий, білий кінь, він фиркав і мотав головою. Хлопець на якусь хвилину зупинився, і замилувався цією красою. Йому, завжди, подобались, ці, граціозні істоти. Він простяг руку, щоб попестити тварину по морді, як раптом, кінь рухнув під землю. Карол так і закляк з простягнутою рукою. Несподівано, сильна, костиста лапа ухватила його за ногу і смикнула. Юнак упав, крик переляку вирвався з його горла. Що сили, він смикнув свою ногу, а іншою дриґнув, і влучив у щось м'яке і волохате. Із – за його голови , в низ полетів смолоскип, і Карол побачив того , хто його тримав. Хлопця,від відрази, аж пересмикнуло. Хтось схопив його під руки, і смикнув з усієї сили, звільняючи з лап шорха. Це був Мозус :