--- Ви, і справді, чарівник?!--- спитав, хлопчина.
--- Ну, я ж, тобі, казав!--- втрутився в розмову, Шутім.
Малому, теж хотілося, прийняти в ній участь. Йому було нудно, від того, що ніхто з ним не розмовляє. Це, ніби то, підривало, його значимість, в цій пригоді.
--- Так, я пам’ятаю. Та вибач, я тобі не повірив, одразу.
--- Ну, от іще! --- образився Шутім, і накопичивши губи, одвернувся у бік.
-- В нас, є, кілька годин до півночі. --- не звертаючи уваги, на поведінку карлика, повідомив Муеро. --- Потім почнеться, незворотній процес. В кігтях шорхів, справді, знаходиться отрута. Якщо, вони , не можуть одразу здолати свою здобич, то намагаються, хоча б, поранити її. Коли жертва ослабне, вони нападають вдруге, і домагаються свого.
--- А, ці, шорхи, можуть з’явитися в нашому лісі?--- забувши про образу, спитав Шутім.
--- Це, лише, справа часу, а можливо, вони вже тут. Тому, і нам з тобою, Шутіме, не варто залишатись в лісі. Ми, теж, підемо разом з цими людьми на болото.
Коротун, з острахом, роззирнувся.
--- Не бійся, в день, вони не з’являться. --- заспокоїв, його, Карол.
Муеро взяв з полиці кілька пляшечок, і змішав їхній вміст, в одній посудині. Ще, дістав зі скрині, невеличкий згорток, і теж сховав.
-- Веди, мене, в свій табір. –-- звернувся, Лісовик, до хлопця.
--- Взагалі то, я, дороги не знаю. --- розгубився, Карол.
-- А я, для чого, друже? Невже ти міг подумати, що я, тебе, покину? У всякому разі, до своєї пастки, я зможу, вас, довести. --- лукаво посміхнувся, Шутім.
--- Ну, а далі, я шлях помічав! — зрадів пропозиції коротуна, Карол.
І вони, у трьох, вирушили, в зворотну, дорогу.
Вже сутеніло, коли між деревами заблищали вогнища. Карол зі своїми новими знайомими поспішали як могли. Коли вони зайшли до табору, їм на зустріч вийшов дядько Мартін :
-- Кароле, де тебе носило? ---- почав було, він, сварити небожа, та помітивши незнайомців, замовк.
-- Дядьку , дозволь познайомити тебе, з Шутімом та Муеро – Лісовиком. Муеро вміє лікувати, і спробує допомогти хворим.
-- Людино добра, якщо ти справді можеш, то врятуй їх. Благаю тебе. — вклонився старійшина, Лісовику.
-- Не треба мене благати, я саме для цього і прийшов. — відповів чаклун. – Мені, лише, потрібен казан з киплячою водою.
Невдовзі, над вогнищем висів казан, і в ньому булькала вода. Муеро підійшов до посудини, і почав виливати в нього зілля, що приготував, читаючи, при цьому, якесь заклинання. Нарешті дійство було закінчене, чаклун попрохав зняти казан з вогню.
-- Дайте, кожному пораненому, по кухлю цього зілля, а з того, що залишиться, зробіть до ран примочки, і прикладайте їх, поки не зійде сонце.
Жінки, зробили все так, як він сказав. Цілу ніч вони ходили біля поранених, і на ранок, тим справді полегшало. Хворі почали їсти, а деякі навіть повставали. Мілена теж майже одужала, вона сиділа в своїй постелі і пила узвар , що їй приготувала мати. Карол прийшов її провідати, він приніс дівчині маленький букетик лісових квітів.
-- Це для тебе, видужуй швидше.
-- Мій лицарю! Ти насправді приніс мені золотого птаха, моє життя! — ніжно посміхнулась йому Мілена. Вона взяла, протягнуті їй квіти, і притулила до свого, ще трохи блідого, обличчя.
-- Але ж не я тебе вилікував, а Муеро. І дякувати ти повинна його. — відповів хлопець.
Та насправді йому було дуже приємно від слів дівчини. Він взяв її маленьку ручку , своєю, майже чоловічою рукою, нахилився і поцілував в тендітні пальчики. Мілена зніяковіла, але руки не відняла. Їй була приємна така увага хлопця.
Чоловіки сиділи навколо багаття. Хто курив люльку, хто пив зварений з трав чай. Муеро і Шутім теж були в цьому колі , вони залишилися в таборі біженців. В ранці , Мартін і Мозус принесли їм торбинку з золотом, як плату за порятунок. Та вони відмовились, сказавши, що для них найдорожча плата, це вдячність селян. А Шутім ще добавив:
-- Що ми, тут у лісі , будемо робити з цим золотом? Краще нагодуйте нас сніданком.
Тепер вони сиділи разом з селянами і вирішували, що ж робити далі.
Сьогоднішній день і ніч нам доведеться пробути у цьому таборі. Люди ще надто слабкі, щоб мандрувати далі. — мовив староста.
-- Так, ми згодні. — закивали головами чоловіки.
-- Але не довше. Це диво, що шорхи, нас ще не винюхали. Тьху – тьху. Щоб не наврочити. — сплюнув Перус.
-- Нам звідціля, треба швидше забиратися. До болота ще довга дорога, та і шлях ми не знаємо. Іти доведеться навмання. — добавив до слів товариша, Мозус.