-- Як це навмання?— обурився Шутім. —Я, цей ліс, знаю як свою долоню.
І коротун виставив на перед свою малу, пухку долоньку. Всіх це розсмішило.
-- Вибач, друже .— посміхаючись, як і всі, мовив Мозус. — Ми не подумали, що ти погодишся нас провести. Ми будемо тобі дуже вдячні, за допомогу.
-- А як що те плем’я , що зараз живе на болоті не схоче нас мати за сусідів? – спитав один з селян.
-- Треба когось послати до болотників і домовитись з ними. Щоб не виникло непорозуміння між нашими племенами. — висловив свою думку Мартін.
-- Старійшина правий. Я готовий піти. — визвався Мозус.
-- Візьміть і мене. — підійшов до гурту чоловіків, Карол. – Я молодий , враз добіжу.
-- Молодість це добре. – погодився Мартін. — Але потрібна ще і жінка. Коли в компанії є жінка, до них не так вороже відносяться , як до гурту самих чоловіків.
-- Візьміть мою дочку, Ніку. --- порадив, Мартін. --- Вона хоч і молода, та смілива і розумна дівчина.
-- Значить ідуть, Мозус, Ніка, Карол і звісно Шутім , як провідник. — Мартін підвівся. — Тоді все. Ідіть збиратися в дорогу.
-- Гадаю, моя допомога, теж не завадить. – мовив старий чаклун, звертаючись до товариства. – З тобою , Кароле, мені, неодмінно треба поговорити. Я зроблю, це, мандруючи разом з вами, до болота.
--- Ні. --- заперечив, Мозус. --- Дорога буде важкою. Поговорите, коли повернемось.
Здавалось, Муеро трохи засмутився, цьому рішенню, та сперечатись не став.
Селяни збирати хмиз і складати багаття, а Мозус з компанією збиратися в дорогу. Мартіну, довелось пояснювати, своїй дружині, необхідність Ніки, в цій мандрівці. Вони довго сперечались. Та в решті-решт, дійшли згоди. Хелена взяла з Мозуса слово, що той оберігатиме її доньку, як власну. Степовик обіцяв не зводити з неї очей. Ніка дуже зраділа, що знадобилась її допомога. У подорож до болота, взяли саме необхідне. Шутім упевнив, що на місце, прийдуть до ночі, якщо вирушать негайно. Тому зволікати не стали і попрощавшись з рідними, відправились у подорож. Та не встигли відійти і ста метрів, як почули за спинами оклик. Усі як по команді зупинилися і озирнулись назад. Путаючись у траві і спотикаючись , за ними бігла Мілена. Дівчина зупинилась, не добігши до них кілька кроків , знесилено сіла на землю. Зі сльозами на очах , і в голосі, звернулася до Карола:
-- Як, ти міг, піти і не попрощатись зі мною?
Карол підійшов до Міли, опустившись біля неї на коліна, і винувато, зазирнув у очі:
-- Міленко, не гнівайся. Я не хотів, щоб ти хвилювалась.
Він обійняв подругу за плечі, і пригорнув до себе. Потім поцілував у мокру від сліз щічку. Міла зашарілась , і закрила обличчя долонями , і не віднімаючи їх від лиця пошепотіла:
--Але ж, я все одно дізналася і мені, від цього, ані трохи не легше.
За спиною у Карола кахикнув Мозус:
-- Вибачте, але нам час іти. Кожна хвилина дорога, шорхи не чекатимуть, поки ми, втечемо.
Карол підвівся, допомагаючи піднятись і Мілені. Він відпустив дівочу руку, посміхнувся їй на прощання і пішов, не озираючись, разом зі своїми супутниками. Шутім і Мозус ішли попереду, і коротун поряд з таким велетнем здавався ще меншим.
-- Не ступай так широко, приятелю. За тобою , навіть кінь не встигне, не те, що така маленька людина, як я. Мозус подивився на нього, а потім мовчки, нахилився, підхопив малого , і посадив його собі на шию. Той навіть не встиг заперечити, а потім сидячи на горі і смішно кліпаючи очима, розгублено мовив:
-- Ну , що ж , так навіть краще. Тільки не вдар мене головою об якусь гілляку.
--Я буду обережним. — посміхнувся чолов’яга.
Ніка і Карол , аж за животи хапались від сміху , спостерігаючи за ними.
Чим далі заходили в глиб лісу, тим страшнішим він ставав. Дерева були тут високими , товстішими, крізь їхні гілки сонячні промені не діставали до землі. Нічого крім моху, тут під ними, не росло. Гнилі стовбури, що валялись то тут, то там, притинали мандрівникам дорогу. Швидко іти ніяк не виходило. Та ось, друзі почули дзюркотіння струмка.
-- Тепер треба іти вздовж потічка і ми вийдемо до болота. — сказав Шутім.
-- Давайте трохи спочинемо, і за одно поїмо. — попрохала Ніка. —Я вже дуже втомилася.
Чоловіки погодились, їм теж вже треба було перепочити. Вони вибрали місце і посідали. Дівчина діловито почала поратись біля обіду. Вона, як хазяйка, розв’язала торбину і дістала звідти харчі, сир і в’ялене м'ясо . Їли мовчки, тиша навкруги була неймовірна, навіть комахи не дзижчали. Ніка важко зітхнула:
-- Я ніколи не була в такому страшному місті. Батьки ніколи не водили нас до лісу. Скільки живу, пам’ятаю, навкруги тільки луки і пасовища. Пам’ятаю , як навесні гуляла зі своїми братиками у високій траві. У такій високій, що якщо присісти, то легко сховатися…