Івер знизав плечима.
-- Я швидко розпізнаю людей. Ти хлопець, що треба.
-- Мені приємно, що ти про мене такої думки, але ж, як же твоя мама. Вона ж залишиться зовсім сама. Ти, про неї , подумав.
-- Мама мене зрозуміє. Звісно їй буде важко мене відпускати. Та вона не осоромить свого сина, перед чоловіками.
Так розмовляючи, хлопці дійшли до помешкання. В середини горіла маслянка, жінка схилилася над якимось шиттям. Івер сів поруч неї.
-- Мамо, я іду з селища, разом з кількома друзями. Ми повинні допомогти людям здолати шорхів.
-- Тобі ,обов’язково, треба іти ? Мало ми помикалися світом. Не находився?— сердито мовила вона.
Жінка затулила обличчя руками і заплакала. Вона розуміла, що не зупинить свого хлопчика, але їй так не хотілося втрачати його. Юнак став навколішки біля неї і сховав лице в ганчір’ї, яке вона тримала.
-- Не сердься, мамо. Якщо не я , то хто інший? Все буде добре, ось побачиш! Ми здолаємо цю мерзоту і швидко повернемось.
Жінка нахилилась і поцілувала сина в потилицю. Від цієї картини у Карола защеміло серце, він ліг на лаву і повернувся обличчям до стіни. Хлопець пригадав, як не хотіла відпускати його від себе, рідна мати, гладила по голові і плакала. Як це було недавно, і як давно. Здавалось, пройшла ціла вічність з того часу. Важкі думки каменем давили на душу, та втома далась взнаки, в скорості, Карол заснув, міцно, без снів.
На ранок, все вже було готове в дорогу. Міла стояла на містку, біля човнів, які приготували для мандрівників. Вона навмисно, встала так рано і мабуть пішла б до хатини де ночував Карол, та не знала де вона знаходиться. Тому і стояла тут. Дівчина була страшенно сердита на хлопця. Він, вчора, навіть не здогадався прийти до неї, а сьогодні, знову її полишає. Він, навіть не захотів повідомити їй, про свою нову подорож. Мілена почула позаду кроки і обернулась. До неї наближався Шутім.
-- Чому так рано підхопилася, Міленко?— спитав він, ще з далеку.
-- Чекаю на Карола. Хочу сказати йому все, що я, про нього думаю!
-- Нетреба, Міло. У мене є, до тебе, справа. Пішли зі мною, я тобі розповім.
Проводжати маленький загін, прийшло все селище. Люди на перебій прощалися і бажали удачі в дорозі. До Карола підійшла Мілена, вона ніжно взяла , своїми маленькими долонями його обличчя і поцілувала у губи. В її очах не було смутку. Юнак згадав їхнє останнє прощання, тоді дівчина була геть іншою, його це трішки збентежило. Подруга до нього ласкаво посміхнулася і побажала успіху і талану. Карол подякував, і вже був зробив кілька кроків в бік човна, та знову озирнувся. Мілена , стояла на тому ж місті, склавши руки на грудях, її обличчя було спокійне і рішуче. « Тут, щось не так.»-- підкралися до хлопця сумніви. Та суєта прощання, відігнала від нього цю думку. Капер відшукав у натовпі Ніку. Він підійшов до дівчини, і трохи соромлячись, спитав:
--- Ніко, я можу сподіватись на те, що ти мене чикатимеш?
Дівчина посміхнулась кутиками губ, і кокетливо кивнула головою. У парубка, від радості, закалатало в грудях. Не пам’ятаючи себе, він обхопив, своїми сильними руками, дівочий стан, і закрутив її, навколо себе. Цього разу, Ніка не пручалась. Вона зняла, зі своєї шиї, намисто, і поклала на широку, чоловічу долоню. Капер затис подарунок в руці:
--- Я обіцяю, що скоро, повернусь! До такої гарної дівчини, як ти, не можна не повернутися.
Ніка зашарілася, і ставши на шпиньки, поцілувала його у щоку. І ось, мандрівники, посідали в човни і готові були вирушити в дорогу. Мозус дивився на Марику, вона стояла разом з іншими проводжаючими, притиснувши до грудей дитину.
-- Бережи себе і малого. — гукнув, він, дружині.
Марика у відповідь, лише кивнула головою. На слова в неї не хватило сили. Вона дуже боялася втратити чоловіка, та не насмілилася відмовляти його від подорожі. Всю свою любов і ніжність, вона подарує крихітному створінню, що зараз тримає на руках, дитині, врятованій в спустошеному селищі.
Подорож маленького загону, розпочалась. Мандрівники переплили плесо і зайшли в лабіринти очерету. Плато і Капер, що правили човнами, добре знали ці проходи, тому рухалися без затримки. Та ось передній човен , зупинився.
-- Все, човни нас далі не везтимуть. Прийшла наша черга, будемо тягти їх на собі. — сказав Плато.
Почали вилазити, і одразу, попровалювалися по коліна в мул.
-- Так, дорога не дуже тверда. — спробував пожартувати, Мозус. — З моєю вагою, я можу провалитися на інший бік земної тверді.
--- Нічого страшного, я ж не провалююсь. --- відповів, йому, Крістур. --- Головне, це набагато скоріше, ніж в обхід.