Люди почали поспіхом збиратися, нікому не хотілося залишатися на ніч на березі, після того що вони пережили. Карол підійшов до Мозуса і тихенько спитав:
-- Як ти, можеш брати з собою людину, яку зовсім не знаєш?
-- А ти , на свої роки занадто обережний. — відповів йому чоловік. — Як що, цей хлопець, після цих страхів , не ховається, то він чогось вартий. Гей, парубче! — гукнув він до вугільника,-- Як тебе звуть?
-- Теймур. — відповів хлопець.
-- Познайомся з товаришами по пригоді. Мене звуть Мозус, це Карол, Плато його брат Капер, Івер, а оцей велетень Крістур.
Теймур вклонився всім, і промовив:
-- Я радий вашому товариству і зроблю все, щоб ви не пошкодували, що взяли мене з собою.
Закінчивши свою промову, хлопець посміхнувся білозубою посмішкою і трохи сором’язливо спитав:
-- А у вас бува не знайдеться окрайця хліба, бо від голоду, аж голова вернеться.
-- Знайдеться. Та і нам треба трохи відпочити та обсохнути. Багаття вже розводити не потрібно, тут і пообідаємо. Сідай, хлопче, до гурту. --- запросив нового товариша Мозус.
Теймур їв з великим апетитом, запропонований йому харч. Карол поглядав на нього скоса. Їхній новий товариш, був досить привабливий парубок, з правильними рисами обличчя, з темним, майже смоляним, коротко стриженим волоссям. Він був вдягнений у довгу безрукавку і мускулисті руки виблискували мідним загаром. На вигляд, йому було років двадцять.
-- А куди саме , ви, направляєтесь? – спитав Теймур.
-- До узбережжя. — і показав напрямок рукою.
-- Так вам не пройти. Недалеко з відси починаються густі зарості «липучки». Треба пройти трохи вздовж болота в бік нашого селища, а вже потім, в потрібному нам напрямку. — пояснив хлопець.
-- Добре, що ми тебе залишили з собою, а то б зависли серед лісу!— захоплено вигукнув Івер.
-- Кароле, покажи но мені ще мапу. – попрохав Мозус.
Хлопець дістав із за пазухи згорток і простяг старшому товаришу. Той уважно роздивився шлях.
-- Думаю, до кінця дня ми вийдемо з лісу, але далі не підемо. Заночуємо на деревах.
-- Тоді, не можна на довго затримуватися. День хоч і довгий та і шлях не короткий. — філософськи промовив Івер. Він, мабуть хотів справити гарне враження, на нового знайомого. Карол аж чмихнув сміхом, почувши від нього таке. Івер ображено набурмосився.
-- Я, щось не те сказав?
-- Все правильно, друже. Вирушаймо!— Крістур похлопав парубка по плечу, заспокоюючи. — Іти і справді далеко.
Загін рушив в дорогу. Під ногами бігла ледь помітна стежина, нею користувалися рідко. Та все ж, вона скоро вивила мандрівників до залишеного вуглярами, селища. На них чикала, така ж страшна картина, як і в інших поселеннях, що відвідали шорхи. Коли минули останню хатину, Теймур на мить призупинився і озирнувся назад, прощаючись з рідною домівкою, та рідне селище, це дорогі серцю люди, а їх вже, там, не було. Хлопець зітхнув і побіг наздоганяти товаришів.
7 Сонце світило над самими головами, але жарко не було. З цього боку болота, ліс був, з більшого, хвойним. Під ногами м’яко стелилася ковдра з обсипаних з дерев голочок. Повітря було свіже, наскрізь пронизане сонячним промінням і пахло живицею. Іти було легко, навіть приємно. Мандрівники, без пригод дійшли до краю лісу. Тут дерева росли не так густо і на просторі розрослися і вшир, і у висоту, наче велетні, розкинули навсібіч руки, захищаючи свої володіння. Друзі зупинилися під одним з них.
-- Ану, покажи нам своє вміння. — звернувся Крістур до Теймура і сунув йому в руки міцну і довгу мотузку. --- Я чув, вугільники, майстри лазити по деревах!
Юнак узяв мотузку, знайшов на землі невеликий камін, і прив’язав до її кінця, тугим вузлом. Потім розкрутив над головою і жбурнув у гору, між гілля. Мотузка легко злетіла і обкрутилася кілька разів об товсту гілку. Теймур смикнув її, провіряючи чи міцно вона зачепилась, і швидко подерся в гору, закріпивши мотузку ще кількома вузлами. Юнак глянув в низ і сказав:
-- Готово. Можете підійматися.
-- Спускайся краще сам, ще треба підвечеряти, а вже потім спати.
Розпалили багаття, посідали навколо нього. Вечеряли мовчки. Кожен думав про щось своє, особисте. Каролові прийшло на думку, дивне прощання з Міленою. Дівчина була його першим коханням, навіть страшна небезпека, не могла змусити, його забути про неї. Та той, її спокій, вивів хлопця з рівноваги. Невже її серце, охолонуло до нього, і її було байдуже, іде він, чи залишається? Потім, він згадав прощання Ніки і Капера, і несподівано, навіть для себе самого, спитав звертаючись до Плато.