-- Якщо найближчим часом, ми, не знайдемо виходу, нам капець. – мовив Теймур.
-- Справді, вже майже нічого не видно. — піддержав його, Плато.
-- Ви , відчуваєте?— раптом спитала Міла.
-- Що?— озирнувся до неї Крістур.
-- Свіже повітря. З відтіля!— дівчина показала рукою напрямок, і не чикаючи реакції чоловіків, сама туди кинулася.
Раптом, дорогу їй перегородив шорх, він змахнув своєю страшною лапою, і вже майже дістав до дівчини, якби її, з усієї сили, не смикнув назад Мозус, і ударом меча не рубонув потвору.
-- Ти , що , крихітко, з глузду з’їхала? Чи забула , де знаходишся? Куди тебе несе?— закричав він дівчині в обличчя.
Та і сама страшенно перелякалася. Вона тремтіла всім тілом, притулившись до Карола.
-- Ну, добре, ходімо далі. — заспокоївся Мозус.
Невдовзі, і решта мандрівників, відчули свіже повітря, яке надходило звідкілясь попереду. Друзі побачили світлу пляму отвору, і кинулися до нього, опереджаючи одне одного. Кляті шорхи ішли за ними по п’ятах, Крістур без зупину розмахував своїм мечем, не даючи їм наблизитись. Капер , випустив у темряву кілька стріл, почувся вереск преслідувачив, потім , якесь вовтузіння. Мабуть підземляни, спочатку вирішили розібратися , зі своїми пораненими. Це мандрівникам, дало трохи часу. Підійшовши до виходу, Мозус обережно вистромив голову, щоб розібратися, що коїться на зовні і одразу відчув на обличчі вологу, розпочався дощ. Він вискочив з ями, за ним Плато і Карол, до них наближалося кілька потвор, вони спішили до свого лігва, поки не почалася злива, а друзі стояли в них на дорозі. Знову почалася бійка. Чоловіки через силу стримували наступ шорхів, що злазили з усіх боків, тікаючи від негоди.
-- Теймур казав, що дощ, нам допоможе, а вийшло навпаки. — прокричав Плато.-- Треба швидше відходити від нори, бо скоро, ми вже не в силі будемо відбиватися.
Ставши у коло, спина до спини, закривши собою Мілину, друзі почали відступ. Сталось так, як сказав Плато, з ними в бій вступали лише ті шорхи, що траплялися їм на шляху, інші ж тікали до нори. Дощ ставав все сильнішим і це давало надію на порятунок. Мандрівники все далі і далі відходили від храму Норка. Земля під ногами розкисла і перетворилася на липку ковзанку. Іти було важко. Коли здавалося, що вся небезпека вже позаду, Івер , раптом посковзнувся і впав на розкислу дорогу. Тієї ж миті, невідома звідки, біля нього , з’явився підземлянин. Чи то він був дуже голодним, і не хотів відпускати свою здобич, чи то сам сприйняв падіння Івера , як напад, але тієї самої хвилини, як хлопець торкнувся землі, страшна лапа упала йому на горло. Крістур, спізнився лише на мить, мертве чудовисько впало поряд Івера. Мілена кинулась до хлопця, вона зірвала з себе хустку і притисла нею рану. Івер їй посміхнувся і хотів щось промовити, але замість слів , з рота полилась кров. Друзі оточили хлопця, він обвів їх усіх поглядом, потім закрив очі і затих. Карол стояв поряд з Міленою, він розгублено дивився на мертвого товариша і стискав в руці пляшечку з зіллям, що йому дав Лісовик, по його щоках котилися гіркі сльози. Почалась злива, вона швидко змивала залишки крові з мертвого тіла.
-- Що будемо робити? Покинути тут, ми його , не маємо права, а придати вогню, змоги. — ледь чутно , обізвався Карол.
-- Ти, правий, хлопче. – підтримав його , Мозус. — Та , нести з собою його тіло, у нас не вистачить сил. Зробимо так, як роблять це , каурданці, прикидаємо тіло камінням.
-- Але ж шорхи, його відкопають. — не погодився з ним Карол.
-- Будемо мати надію, що ні. Поки іде дощ, підземляни на поверхню не сунуться, а там , може чаклуни все і вирішать.
Тіло бідного хлопця, віднесли подалі від нори і заклали грудою каменю. Карол згадав Іверову матір, як бідна жінка не хотіла відпускати свого сина, біль і туга за товаришем , розривали його серце. Та і всі інші, почувалися не краще. Та що поробиш, треба було іти далі.
Глиниста земля, розкисла так, що мандрівники провалювалися в неї по кісточки ніг. Пудовими гирями, грязюка, висіла на взутті. Найменший пагорб, ставав справжньою перепоною, на шляху. Доводилось дертись, майже рачки. Карол підтримував Мілину, від утоми вона просто падала з ніг. Та най гірше, було Шутімові. На зріст як дитина, на неоковитих ніжках, він весь час перечіпався і падав, і був наче зліплений з грязюки, бо навіть такий сильний дощ, що йшов, не встигав її з нього змивати. Хоч як не було важко на душі, Теймур не втримався, щоб над ним не пожартувати: