-- Тебе, Шутіме і шорхи зараз не зачеплять, подумають, що рухається купа лайна.
Шутім сердито засопів, але змовчав, бо не знайшов слів, якими відповісти образнику. Знову запанувала тиша. Трохи розвиднилось, мабуть зійшло сонце, але за товстим шаром хмар, його не було видно.
У замкові чаклуна, кипіла робота, гори книг були перечитані і вивчені, десятки заклять були вимовлені для виконання завдання, що перед своїми учнями, поставив Орнагул. Ос з’явилися перші результати, але отримавши їх, маги зрозуміли, що від них майже нічого не залежить. Сила людських почуттів, ніколи не поступиться чаклунській. Віра, надія і любов, три складових, які не в силі здолати магія. Орнагул , знов стояв над тацею зі срібним порошком:
-- Він, пройшов перше випробування і зовсім близько від нас, але, ще треба провірити силу його кохання, якщо воно не справжнє, тут, ми їм ні чим не допоможемо…
По обіді, піднявся сильний вітер, дощ продовжував лити як з відра, та все ж , хмари швидше побігли по небу, це дало надію , що негода скоро скінчиться.
-- Я, не можу більше іти. — простогнала Мілена. — Давайте трохи перепочинемо.
-- Дівчина права. Всім потрібно відпочити. Знесилені, ми нічого не варті. Година сну, нам поверне силу. — підтримав , її , Мозус.
-- Але де знайти притулок? Знову лізти в нору підземлян? – спитав Теймур. — Навколо ж гола рівнина.
-- А , ось так і відпочинемо. Сядемо на голу землю і спробуємо поспати. — підтвердив свої слова Мозус. — Все одно, ми мокрі до нитки.
-- Ну , знаєте…-- хотів було знову заперечити хлопець, та не встиг.
Мілена і Карол сіли, просто там де стояли, всі інші наслідували їхній приклад. Теймур подивився на своїх товаришів, махнув рукою і всівся на землю. Мандрівники попритулялися один до одного, щоб зігрітися і невдовзі вже спали. Безсонна ніч, нервова напруга і втома, дались в знаки. Багато часу пройшло чи ні, невідомо. Та Шутім , прокинувся від того, що йому в обличчя, хлюпнула рідка грязюка, він стер її рукою, і відкрив очі. Перед ним гарцював кінь, з під його копит у всі боки і розліталися бризки . Коротун вскочив на ноги і побачив, що навколо нього і його товаришів, кружляє кілька, вершників , озброєних списами і довгими мечами, з міцної блискучої сталі. Проти цього озброєння, їхні короткі мечі, здавалися іграшковими. Мандрівники розуміли, давати відсіч було марно.
-- З вогню, та в полум’я. — прошепотів Крістур. — Та, що ж це, діється? І коли, це все, скінчиться?Що робитимемо, друзі?
Відповіді, йому ніхто не дав. Зате пролунав голос ватажка, верхових:
-- Віддайте зброю, та ідіть з нами. Якщо, звісно хочете жити, а ні, ми вас всіх тут і положимо, крім, звісно цієї кралечки, вона нам ще знадобиться. Правда ж , друзі. — звернувся він, до своїх вояк.
У відповідь, пролунав гучний регіт.
-- Ану, дівко, іди до мене, на коня. — наказав ватажок, Мілені.
Карол закрив її собою, але повітрям в злетів довгий меч і ледь не опустився на хлопця, та дівчина закричала і вискочила на перед.
-- Не треба, я поїду з вами.
-- От і добре, розумнице. — похвалив її ватажок і простяг Мілі , руку.
Та , взялась за неї і за мить вже сиділа позад нападника. Мандрівників погнали у перед, їхня зброя перейшла до бандитів, лише Карол встиг сховати свого ножа в чобіт, але що вартий один кинджал , проти десятка озброєних чоловіків.
-- Кароле? На цей випадок, твій чаклун, не дав ніякого зілля?— єхидно спитав, вугляр.
-- Ні, тільки сказав, що в таких випадках, дуже балакучим відрізають язики. — грубо відповів хлопчина.
-- Не сваріться , хоч зараз. Не до цього. — обірвав, пошепки їхню розмову, Плато. — Може крім розбрату, у вас є якісь інші плани? Бо в моїй голові, порожньо як в старій діжці.
Обидва хлопці здвигнули плечима, вони не мали що відповісти товаришеві, але надалі йшли мовчки і не сварилися. Під вечір. хмари розвіялися. Сонце вже майже сіло, тому на дворі, ані трохи не розвиднилося. Полонених, пригнали до якогось селища, будівлі тут були цілі, вулицями ходили місцеві жителі, та побачивши вершників, намагалися швидше сховатися.
Мандрівників закрили в сараї, на важкі дерев’яні двері, ліг залізний засув. Мілена залишилася з розбійниками.
-- Знаєте, друзі,-- обізвався, Крістур. — Я, спочатку вважав, що на тому хуторі, де була вбита родина, похазяйнували жриці Норка, та це на них не було схоже, адже їм потрібні були жертвоприношення, а вони покинули тіла…
-- Я теж , гадав, що то зробили жриці. — перебив чоловіка Шутім.