-- А ти, бува, не захворів?
-- Та ну, тату! Зі мною все гаразд.
Більше Сарман ні про що не допитувався. Батько і син, самі не розуміючи чому, ішли дуже швидко. Навіть не сіли перепочити, в кущах верболозу, де завжди відпочивали, ховаючись від полуденної спеки. Алагір, ще не схилився в бік заходу, а попереду показалось рідне селище. Зайшовши у двір, чоловіки, старий і молодий, припали до колодязя, і довго не могли напитись.
--- Що це? Ви, наче з пожежі. --- Засміялась, дивлячись на них, Орелія.---Я чекала, вас, тільки до вечері.
Сарман підійшов до дружини, мовчки обійняв, і сильно притис до себе, так, наче не бачився з нею кілька років. Жінка зойкнула, і вирвавшись з міцних, чоловічих обійм, жартома, вдарила його ганчіркою, що тримала в руках.
--- Та що, з тобою, оглашенний? Ще люди побачать! – і сміючись побігла до хати, а Сарман, не відпочиваючи, пішов поратись по господарству. Жінці не легко, і з її клопотами, а відсутність чоловіків їх здвоїла. Карол, не очікуючи наказу, теж узявся до роботи.
--- Багато питань гноблять твою душу, хлопче. --- несподівано почув, Карол, за спиною, старечий голос.
Він рвучко озирнувся. Біля паркану стояла Мирта.
--- Я спостерігала за тобою, коли ви, поверталися з мандрівки. Темна хмара думок, над твоєю головою. Може хочеш, про щось, дізнатись?
Хлопець знизав плечима. Звісно, він хотів розпитати про свій сон. Та натомість, сам не знаючи чого, спитав:
--- Що, ти, знаєш про ліс?
Знахарка лукаво посміхнулася.
---- Моя розповідь, втамує твою цікавість? Швидше, навпаки. Хіба не краще, самому сходити, і подивитись.
--- Та хіба ж, батько, мене відпустить?
--- А, ти, його, питав?--- знову всміхнулась, старенька.
Кілька наступних днів, Карол був якийсь розгублений. В нього все валилося з рук. Він не чув запитань, що йому ставились, або відповідав навмання. Карол думав про ліс. Який він ? Невже і справді такий таємничий? Страх і цікавість лоскотали хлопцеві нерви. Нарешті , він не витримав. Цього ранку, хлопець прокинувся ще до сходу сонця. Встав з ліжка і підійшовши до цебра, набрав пригоршню крижаної води і хлюпнув собі в обличчя , потім тихо вийшов з хати.
На порозі сидів батько і курив люльку, він обернувся на скрип дверей:
-- Що, синку, не спиться?
-- Ні. Тату я хочу піти до лісу, та подивитись на нього зблизька. --- зопалу, промовив хлопець.
Сарман похлопав долонею по сходинці поряд з собою, запрошуючи хлопця сісти. Він, не одразу, відповів на синові слова. Карол очікував, що батько почне його відмовляти, та помилився.
-- Що ж, якщо хочеш, сходи, подивись. — спокійно, промовив Сарман.
-- Та чи ти, бува не здурів?--- сплеснула в долоні Орелія, вона теж щойно вийшла з хати і почула те, що щойно сказав її чоловік. --- Куди ти це, ти, його відпускаєш?
-- Перестань ,жінко. Він, вже не дитина. Якщо вирішив піти, піде, навіть без нашого дозволу. То хай іде, з ним. Відпустити його, в мене є причина.
-- Це ж яка?— сердито, спитала дружина.
-- Я, ніколи раніше не розповідав вам того, що ви почуєте зараз.--- Сарман трохи помовчав, а потім продовжив:
-- Це сталося під час останньої битви з каурданцями. Бій був запеклий і кривавий. Доля поперемінно всміхалась, то нам, то нашим ворогам. Все змішалися, коні, люди, важко було зрозуміти де ворог, а де свої. Дзвін мечів, крики, стогін поранених, аж в голові паморочилось. Зненацька, переді мною, з'явився велетенський воїн супротивника. Він був дуже сильний і мені важко було відбивати удари його меча. Я почав задкувати, перечепившись через мертве тіло, і впав. Одразу, чітко зрозумів, прийшов мій кінець. Ворог вже заніс наді мною свою зброю, та раптом застиг з дивним виразом на обличчі. Це, дало мені змогу піднятися і нанести йому смертельного удару в груди, але з'ясувалось, що зробив, я це, даремно. Коли вояк упав, в нього між лопатками стримів кинджал дивної форми, таких наші майстри не виготовляють, а за спиною у нього, стояв хлопчина, приблизно твоїх, Кароле, років. Та його обличчя я погано розгледів, бо на голові у нього, був широкий каптур. Запам’ятав лише, тонкий шрам на лівій щоці. Мені, чомусь, зараз здається, що він, був трохи схожий на тебе , сину. На хлопцеві не було знаку, що він з нашого війська, та він врятував мені життя, і я був безмежно вдячний йому . Та в мене, не було слів, щоб висловити цю подяку. Я лише потис його руку.
Сарман, замовк збираючись з думками. Він взяв сина за підборіддя, і зазирнув в очі. В тих очах, батько побачив захоплення і цікавість, і ще щось зовсім незнайоме.
--- Що було далі, тату?
--- Юнак посміхнувся мені, нахилився, витяг кинджал з убитого, і хотів вже іти , та я вхопив його за рукав. --- продовжив повіствування, колишній вояка. --- Як твоє ім'я, спасителю?