-- Навіщо, Вам, воно?
-- Я, назву в твою честь, мого майбутнього сина, як що звісно, він в мене колись буде.
-- Ну що ж, назвіть його Каролом.
Хлопчина, ще раз мені посміхнувся, і побіг геть.
Сарман підвівся і пішов до хати, незабаром повернувся тримаючи в руках якийсь згорток. Він розмотав ганчір’я і дістав звідти ніж і медальйон.
-- Ось, такий амулет висів у того юнака на шиї , а схожим кинджалом, був зарізаний каурданець. — промовив Сарман.
-- А, звідки вони в тебе?— поцікавився Карол.
-- А це вже, інша історія. — загадково сказав батько. Він, не поспішаючи потяг кілька разів люльку ,випускаючи в повітря, білі хмаринки диму, наче пригадував щось. Карол і Орелія терпляче чикали продовження розповіді.
-- Наше військо поверталось додому з перемогою.--- продовжив чоловік свою оповідку .— Під вечір, зайшовши до невеличкого селища, ми там остались на ночівлю. Повечерявши в корчмі, я вирішив перед сном, трохи прогулятись, і надибав невелику крамничку . Я зайшов, в середині було затишно і цікаво. Господарем виявився старий , сивобородий чоловік. Він був привітний та люб’язний, почав пропонувати мені усілякі дрібнички , донькам та дружині в подарунок. Ціни були не високі, я швидко купив все, що вважав за потрібне. Та коли вже зібрався іти, старий мене зупинив:
-- Здається , воїн, ти забув ще про один подарунок.
-- Для кого?--- здивувався я.
-- Для свого сина. — відповів продавець.
-- Але ж, я не маю сина.
-- Матимеш, через рік.
Старий дістав з шухляди оцей самий згорток і показав мені його зміст. Я одразу впізнав речі, і оторопів. Переді мною на столі, лежали той самий ніж , що врятував моє життя, та амулет. Прийшовши трохи до тями , я спитав у продавця:
-- Скільки це мені коштуватиме?
-- Достатньо, тільки твого чесного слова. — відповів він.
Я подивився з недовірою йому в обличчя і зрозумів, що він, не жартує.
-- Пообіцяй мені, що ніколи амулет, не буде окремо від ножа. Ще пообіцяй, що коли твій син виросте і захоче в перше, самостійно покинути домівку, щоб випробувати себе, ти не заборониш йому цього! Віддай в дорогу йому те, що я зараз тобі віддаю. Цей амулет убереже його від сил Темряви, а кинджал, захистить.
Закінчивши свою настанову, продавець віддав мені згорток. Я подякував і вийшов на зовні. Та як тільки за мною зачинились двері , крамниця щезла, наче її ніколи і не було.
-- Яка дивна історія. — тихо промовила Орелія. — То ти впевнений, що нашому синові потрібно іти в той проклятий ліс?
-- Так. — сухо відповів їй Сарман.--- І не збивай його, жінко. Краще, збери в дорогу.
Орелія зітхнула, та більше не сперечалась. Карол надів амулет на шию і почав роздивлятись подарунок. На медальйоні був зображений клинок, оповитий змією, на рукояті ножа було таке саме зображення. Сарман обійняв сина за плечі і прихилив до себе, йому до горла підступив клубок, і він через силу промовив:
-- Іди , хлопчику , туди, куди тебе кличе доля. Будь сміливим і мудрим на своєму шляху. Я вірю в тебе . Ніколи не зупиняйся на пів дороги, і не полишай розпочату справу, якою б важкою вона не виявилась. Мині, звісно, хотілося б, щоб ця мить не настала ніколи, але якщо так судилося, то нехай вже буде.
Надворі вже зовсім розвиднилось, коли батько з сином закінчили розмову. З хати вийшла мати з торбиною в руках, у неї на очах блищали сльози.
-- Не плач , мамо, я іду не на довго.--- спробував, її втішити, син.
-- Але ж, там якесь страхіття живе!
-- Як можна знати, що в тому лісі , якщо ніколи туди не ходити?— знизав плечима Карол . — Дивись, якого ножа подарував мені батько, з ним мені ніякий звір не страшний.
-- Хлопець правий, годі вже сліз. – втрутився в їхню розмову Сарман.
Батько поцілував сина у лоба, і плеснув по плечу, намагаючись підбадьорити. Орелія теж підійшла до Карола, і наче, зараз, вперше побачила його, перед нею стояв, вже майже дорослий, парубок. Хлопець вдався статурою в батька. Такі ж широкі плечі, сильні, звиклі до важкої праці, руки, лише обличчя видавало його вік, а особливо його темно-сірі очі, трохи насмішкуваті, і сховані за густими віями. Широкі вилиці, трохи загострене підборіддя підкреслювали трохи припухлі губи, які, навіть коли хлопчина сумував, здавалось все одно посміхались. Пасмо чорного волосся спадало на чоло, жінка поправила його, вона не знала як себе поводити, в перше в житті, їй доводилось прощатись з власною дитиною. Орелія затулила обличчя руками і тихо заплакала, до неї підбігли доньки, вони вийшли з хати, щоб проводити брата в дорогу. Дівчатам теж не хотілось, щоб їхній любий Карол, ішов з дому, але поважали рішення батька, і тому не сперечались .