Мандрівники погодилися і опустились на найближчий острівець. Він як дві краплі води нагадував той, з якого і почалася їхня подорож Містерією, така сама грудка землі поросла жовтою травою.
-- Як ви гадаєте, скоро настане ніч?— спитав Шутім, наминаючи пиріг, якого їм в дорогу напекла Шаміля.
-- Можливо я помиляюся, але здається тут не має ночі і це світло, весь час, буде однаково рожеве. — спробував відповісти на питання Крістур. — Або їхній день, на багато довший, за звичний нам.
-- Знаєте, який завдовжки тут день, мене хвилює найменше. — втрутилась в бесіду чоловіків, Васса.
-- А що ж тебе турбує?— здивувався Крістур.
-- А те, що скільки ми тут вже літаємо, а і досі не зустріли нічого їстівного. Наших харчив, на довго не вистачить. — відповіла жінка, зиркнувши на Шутіма.
Бідолаха, аж поперхнувся, та вона не звернула на це увагу і продовжувала порсатись в торбі з їжею.
-- Васса має рацію. Невідомо, скільки нам ще тут плигати, а навколо лише ця жовта трава, та я не думаю, що вона їстівна. – погодився Мозус. — Нам треба поспішати, чим швидше ми з відси виберемось, тим краще, а зараз давайте відпочинемо.
Ватажок не чикаючи , що скажуть йому друзі, розтягся на м’якій траві і одразу заснув. Мабуть він теж добряче виморився, та соромився в цьому признатися. Всі мандрівники по слідували його прикладу. Варту виставляти не стали. Кого їм було остерігатися? Навколо жодної живої душі, крім крихітних створінь , що ховалися у жовтій траві. Стомлені друзі спали міцним сном і мабуть кожному з них снилося щось приємне, бо обличчя були спокійні і безтурботні, як в дитинстві, а Шутім навіть посміхався. Карол бачив у вісні маму, вона стояла на луках по коліна в траві і манячи його, зовсім маленького, вигукувала:
-- Кароле! Кароле! Хлопчику мій, іди до мами. Кароле!
Юнак прокинувся, та все одно відчував, хоч і не чув, що його хтось кличе. Він роззирнувся по сторонам та нікого не помітив, крім товаришів, що міцно спали. Вин вже, був вирішив , що то відлуння сну і знову хотів задрімати. Та беззвучний голос погукав його знову. Хлопець не підводячись відкрив очі і побачив прямо над собою, як йому спочатку здалося, білу хмаринку. Хмаринка рухалась і все чіткіше набирала обрисів людини. Важко було розібрати, чоловік то чи жінка. Біле волосся спадало до плечей, такого ж кольору вії і брови, майже невидиме тіло в прозорому одязі і сумні прозоро-голубі очі, що здавалося дивляться просто в душу.
-- Хто ти? Що тобі від мене потрібно?— пошепки, сам не розуміючи чому, спитав Карол.
Прозора істота заворушила губами, та хлопець нічого не почув. Він покрутив головою, даючи істоті пойняти , що не зрозумів її. Тоді прозоре створіння, почало манити його рукою, летіти за нею. Карол навіть не подумав попередити друзів, він відштовхнувся від уламка землі і піднявся в повітря. Істота торкнулася його руки і наче потягла за собою. Політ був такий стрімкий , що хлопцеві перехопило подих. За мить він побачив перед собою велетенський острів. «Дивно. Чому раніше ми його не бачили. Адже він зовсім поруч.»-- подумав Карол і обернувся, щоб гукнути про це друзям, та нікого не побачив. Невже він так далеко залетів? Як же він знайде їх, в такій кількості острівців? Хлопцеві стало страшно, та робити було нічого, він підлетів до велетенського острова і не спустився на нього , а впав. Карол підвівся і потер забитий бік, істота була поруч. Новий Каролів знайомий полетів у перед, в глиб острова, хлопець пішов слідом . Ця земля істотно відрізнялась від тих крихітних часточок, побіля яких подорожували друзі. Рослинність тут була буйніше, навіть дерева зустрічалися, а в жовтій траві з’явилися квіти, хоч і дрібненькі, та все ж якась різноманітність. То тут, то там , на шляху стояли невисокі скелі, які потрібно було обходити. Хлопчина спочатку хотів перестрибнути одну з них, та не зміг, цей острів притягував його набагато сильніше. Шлях пішов під уклін. У низу Карол побачив руїни, колись великого міста. Уривок дороги, викладений каменем, вів до високих сходів, які зараз вели в нікуди і стояли самі по собі. Хлопець піднявся ними на саму гору і завмер зачарований краєвидом. Він ніколи не думав, що руїни можуть бути такими мальовничими. Все місто було збудовано з білого каменю і рожеве сяйво надавало йому якоїсь казковості. З дивовижними баштами і колонами, посередині височили, останки палацу. Серед палацових руїн, стояв дивом уцілілий трон. На ньому, Карол побачив, ще одну прозору істоту, але одразу зрозумів, що то була жінка і не просто жінка, а володарка цього світу. Юнак спустився в низ і підійшов ближче. Володарка була дивовижної краси. Її біле хвилясте волосся, спускалося до самої землі, красиве прозоре тіло було огорнуте, хмаринкою вбрання, воно наче і ховало її принаді, і в той же час виставляло на показ. Карол сором’язливо опустив очі. Володарка посміхнулась до нього і юнак почув ніжний голос, але не вухами, він звучав у нього в голові.