-- Ну що ж, тоді пішли і нехай Боги Світла і Добра допоможуть нам.
Мандрівники рушили за Каролом, а хлопця вели напівпрозорі істоти. Друзі швидко летіли між острівцями, наближаючись до місця проживання морфінів. Уламок землі, де було поселення загарбників, істотно відрізнявся від решти Містерії. Тут росла зелена трава, високі дерева, буяло різнобарв’я квітів. На деревах співали пташки.
-- Як тут гарно. Навіть не віриться, що в такому місті проживають лиходії. — захоплювалась пейзажем Міла.
-- Та все ж , краще одразу позатикати вуха. — попередив друзів Карол. — Бо потім, може бути пізно.
-- Як що мене зараз хтось чує, заткніть вуха щільніше. — прокричав ватажок і для впевненості, що його зрозуміли, показав пальцем на вухо.
Ніхто його не почув, а дехто і зовсім не звернув уваги, це означало, що мандрівники добре себе захистили.
Карол подивився на підданих королеви, ті манили мандрівників за собою, показуючи на щось по переду. На великій галявині стояло кілька будиночків, схожих на гігантські гриби, то було поселення Морфінів. Мандрівники обережно, майже повзучи, наблизились до поселення. Поки що їх ніхто не помітив. Мабуть мешканці цього місця, звикли до безпеки, у них навіть не було охорони. Друзі приготували зброю для нападу. Несподівано, прямо перед ними, виникло маленьке, тендітне створіння з прозорими крильцями, що вигравали всіма барвами веселки і почало їх роздивлятися. Мандрівники здогадалися, що це і є один з морфінів.
-- Які ж вони гарні. — подумки промовив Карол. — Як і казала Ная. В мене навряд чи підніметься на них рука.
Маленька істота пурхнула в гору, мабуть нагукала своїх соплемінників, бо вони опустилися , різнокольоровою хмаринкою і оточили друзів, ті стояли не рухомі, в захопленні і здивуванні, роздивлялись на них. Морфіни були схожі на порцелянових ляльок, такі ж милі і крихкі. Всі друзі мабуть мислили як і Карол, та щось потрібно було робити, не могли ж вони отак стояти, вічно. На перед ступив Крістур, морфіни прийняли його мабуть за головного і одразу до нього підлетів один з них, він виглядав трошечки старшим за інших і заворушив губами , не то щось кажучи, не то співаючи.
-- Ну от вони і напали. — подумав болотник і замахнувся мечем.
Далі, сталося щось неймовірне. Васса, що досі стояла спокійно, кинулась у перед і широко розставивши руки, загородила маленькі створіння, від своїх друзів. Такого рішучого виразу обличчя, в неї не було з того часу, як вона допомогла мандрівникам вибратись із полону банди Самсона. Крістур махнув рукою, щоб вона відійшла, а Васса замість того, ухопилася тендітними руками за гостре лезо меча, по долоні потекла тоненька цівка крові, її очі, наповнились розпачем. Занадто сильно Крістур кохав цю жінку, він не міг встояти перед таким, її поглядом і випустив з рук зброю. Він не звертав уваги на товаришів , що намагалися його зупинити, витяг з вух затички і кинув додолу.
-- Вассо, кохана, що ти робиш?—з розпачем крикнув він жінці.
-- Морфіни нам не вороги, вони вітають нас і запрошують до себе в гості. — відповіла жінка.
Крістур перевів погляд з Васси на жителів містечка, вони з зацікавленістю спостерігали цю сцену і не виявляли ніякої ворожості. Чоловік озирнувся на Карола, хлопець теж був розгубленим. Як можна вбивати, коли на тебе не нападають і вороги без зброї? Крістур знову глянув на кохану і спитав:
-- А звідки ти знаєш, що вони нас вітали? Ти ж нічого не чуєш.
Та опустила очі і винувато посміхнулась.
-- Я не затикала вуха, так як ви, бо хотіла узнати своє майбутнє. Гадала, якщо вони мене заколисають, то я побачу віщій сон, а потім коли ви їх повбиваєте, то я прокинусь, але вони не співають, як нам було обіцяно, а чемно нас вітають і кажуть, що здивовані появою тут живих людей. Та ви самі на них подивіться, хіба вони здатні заподіяти комусь зло?
Васса звернулася до решти мандрівників. Хоч ті нічого не чули, але починали розуміти, що тут щось не так і один за одним почали опускати зброю і звільняти вуха від затичок. Лише Карол стояв в нерішучості, він добре пам’ятав розповідь королеви про підступність морфінів і тепер не знав чому вірити, Наї чи власним очам. Та все ж довіра до володарки взяла гору, він рішуче замахнувся мечем на найближчого морфіна, та його рука , несподівано, опинилась в міцній руці Мозуса.
-- Як ти можеш нападати, на беззахисних? Тут ще треба розібратись, а не вірити в сліпу.
Та хлопець його не чув і намагався звільнитись від залізної хватки ватажка, та не зміг і поступово охолов. До нього підійшла Мілена і витягла з його вух затички:
-- Кароле, я вірю Вассі, більше ніж Наї. Дійсно, потрібно розібратись.