-- Може, все ж таки, скористаємося шаром? Я ж не вмію плавати і ви це знаєте. Я ж одразу потону!— злякався Шутім.
-- Наскільки я розумію, ми всі повинні потонути, щоб потрапити до Старшої планети. — озвався Теймур.
Морфін ствердно кивнув головою. Вугільник уважно обдивився навколишні дерева і помітив товсту гілку, що виступала далеко над водою.
-- Я причеплю до цієї гілляки мотузку і ми по черзі стрибнемо просто в середину виру. Пливти не буде потрібно. Це тебе влаштовує, Шутіме?
-- Цілком !— радо вигукнув коротун.
-- Я хочу, вам на прощання, зробити невеликий подарунок. – промовив до мандрівників морфін. – Один з вас дуже хотів побачити майбутнє і це врятувало нам життя.
Найм глянув на Вассу.
-- Ви не передумали?— спитав він у жінки.
-- Ні, не передумала. — зраділа та.
-- Та ведіння можуть виявитись не дуже приємними. Ви до такого готові?
-- Готова .
Морфін змахнув крилами і опинився навпроти її обличчя, взяв маленькими ручками жінку за скроні і пильно подивився їй у очі. Мить і повіки закрилися, Васса наче закам’яніла, Найм продовжував тримати її голову, друзі оточили їх і уважно за всім спостерігали. У сплячої, дуже швидко змінювався вираз обличчя, то вона посміхалась, то намагалась заплакати, то знов посміхалась. В такому стані вона пробула не більше хвилини. Морфін відпустив її голову. Васса одразу розплющила очі і здивовано роззирнулась навколо, наче не розуміла де знаходиться.
Потім труснула головою, наче відганяла від себе якесь ведіння і спитала:
-- Я довго спала?
-- Якусь мить. — відповів Крістур. — Ти розповіси нам, що побачила?
-- Мені здалось, що пройшло ціле життя. Невже все так і буде насправді?— спитала жінка у морфіна, не звертаючи уваги на коханого.
-- Не обов’язково. Ви тепер знаєте помилки, що можете накоїти і можливо, вже їх не зробите і майбутнє ваше і ваших друзів теж зміниться. — відповів Найм.
-- Чому ви не співали, коли присипляли її?— спитав Шутім у морфіна.
-- А, з чого, ви взяли, що я повинен співати?— здивувався той.
-- Карол казав, що співом ви можете вбити.
-- То вигадки Наї, щоб ви нас не почули і не розмовляли з нами, а одразу повбивали. Невже ви досі цього не зрозуміли?— відповів Найм.
-- Тепер зрозумів. — шморгнув носом коротун.
-- Ну , давайте прощатися. Нам вже час вирушати в дорогу. — перервав їхню розмову, Мозус. — Бажаю вашому народу миру і спокою.
Морфін подякував і полетів геть, не чикаючи поки мандрівники почнуть стрибати. Теймур налаштував мотузку. Першим відправився до нового світу Мозус, за ним, всі інші, останнім був вугляр. Юнак прощаючись з Містерією озирнувся навкруги і зник у водяному вирі, слідом за іншими.
12
Було темно, хоч око виколи, наче стоїш на дні казана зі смолою. Жодного звуку ні живого , ні потойбічного. Карол присів і помацав руками, що в нього під ногами, то була земля, він хлібороб від діда, прадіда, вмів відчувати її навпомацки. «Це добре!»-- подумав він, потім підвівся і простягши руки вперед, зробив маленький крок. Руки одразу вперлися у якусь стіну. Хлопець почав водити по ній долонею. «Ні, це не стіна, а дерево, дуже велике дерево.»-- здогадався Карол. Юнак зробив крок у бік і знову натрапив на дерево. Кілька хвилин він кружляв по невидимій місцевості, весь час натикаючись на великі дерева і майже не просунувся у перед. Спочатку Карол хотів закричати, та потім передумав, мало яка небезпека причаїлася в цій темряві. Він сів на землю обіпершись спиною об стовбур і спробував заснути, може в ранці все виглядатиме зовсім по іншому. Десь поблизу почувся шурхіт, хлопчина схопився за рукоять меча.
-- Хто тут?— прошепотів Карол і злякався власного голосу, так гучно він пролунав.
-- Це , я , Плато. — почулося десь із за дерев.
-- Як я радий тебе чути, друже! Ти можеш підійти ближче?
-- Не знаю. Я пробував рухатись у перед, та весь час натикався на велетенські стовбури. Вирішив дочекатися поки розвидниться. Яке це страшне місце, як в могилі.
-- Добре, що ти поруч. Я добре таки струхнув, поки не зрозумів, що то ти. Як ти гадаєш, де всі інші?
-- Мабуть десь блукають поблизу, як і ми. Та шукати зараз, марна річ. Будемо сподіватися, що з ними все добре.
-- Ну що ж, зустрінемося в ранці. — прошепотів на останок юнак.
Каролові і справді стало трохи спокійніше, та все ж тривожні думки не полишали. Він хвилювався за решту своїх друзів, а на сам перед за Мілу. Де вона зараз? Чи самотньо блукає цим страшним, темним лісом, чи може з кимось із товаришів. Хлопцеві на згадку відразу прийшов Теймур, він важко зітхнув, та краще вже нехай вугляр, аніж самотність. Сон прийшов не помітно і був глибоким і міцним.