-- Зараз подивимось.
Жінка порилась в торбі і дістала невеликий шматок хліба і трохи в’яленого м’яса.
-- Це все, що залишилось.
-- Поділи порівну. — попрохав її Мозус.
Карол простяг Мілі її частину. Дівчина взяла їжу і один раз відкусила, але проковтнути так і не змогла.
-- Нехай полежи, я в ранці з’їм. Щось воно мені не лізе у горло.
-- Це , через слабкість. Ти спробуй присилити себе. — порадив дівчині Теймур.
-- Ні, не можу. Я б краще води випила. У нас є вода?
-- Так, трохи є. — Крістур достав баклажку і дав дівчині.
Вона з насолодою випила кілька ковтків і вже потім трохи поїла, відкусивши кілька маленьких шматочків. Це остаточно її знесилило, Мілена прихилилася до Каролового плеча і закрила очі.
-- Ну, от і добре. Поспи. — прошепотів він їй на вушко.
Потроху всі повкладалися і в маленькому таборі запала мертва тиша. Спали дуже неспокійно. Весь час, хтось прокидався. Шутіму привиділось у вісні, що дикуни хочуть його підсмажити на вогнищі, він аж скрикнув, чим розбудив своїх друзів.
-- Що з тобою, Шутіме?— спитав Капер.
-- Та так, привиділось страхіття. — винувато промимрив коротун і щільніше закутавшись в куртку знову заснув.
Дощ продовжував іти, але вже не сильний, а тихий і дрібний і після зливи майже непомітний. Ранок видався прохолодний і через мокрий одяг, холод пробирав аж до кісток. Та після відпочинку, всі почувалися краще, навіть Міла змогла без по сторонньої помочі встати.
-- Як ти почуваєшся, люба?— спитав її Карол.
-- Ніби краще, але ще не розберу.
-- Розбиратись ніколи. — почувши їхню розмову, сказав Мозус. — Треба швидше вибиратися з цього лісу, бо він своїм гостям готує не дуже приємні подарунки.
-- Я згоден. Мені теж не дуже хочеться ще на щось тут наскочити. — підтримав ватажка , Крістур. — А ти як думаєш, Вассо?
-- Ну якщо тобі ще раз не схочеться залізти в яку небудь нору по дорозі, можливо ми вийдемо з лісу без особливих пригод. — поглузувала з нього, жінка.
Всі навколо засміялися, та Крістур не образився і сміявся разом з усіма. Збиратися довго не прийшлося, бо снідати не було чим. Випалені вогнем дерева, пропускали більше світла і ліс був не таким похмурим. Та все ж, мимо волі, мандрівники прискорювали ходу.
-- Цікаво, чи вижила ота звірина з малюками?— несподівано спитала Міла. — мені її дуже шкода.
-- Чи вижила вона, не відомо. А от оленеві не пощастило. — сказав Капер і показав рукою на тварину, придавленою величезною гілкою. Олень був ще живий, та гілляка мабуть перебила йому хребет. Тварина намагалась піднятися, але задні ноги були зовсім нерухомі.
-- Його треба добити. Не можна лишати оленя на муки і голодну смерть. — вирішив за інших Крістур.
-- Справді, нічим іншим ми йому допомогти не зможемо. — погодився з ним Плато.
Інші мовчали. Мілена плакала, а олень, ніби молячи про пощаду, дивився навкруги великими, темними очима.
-- Ідіть звідси. — попрохав жінок Мозус. — Ми якось самі.
-- Я теж не хочу на це дивитися. — сказав Карол і взявши Мілу за руку відвів у бук. Васса просто відвернулася. За їх спинами просвистів меч і олень вже лежав без голови. У Мозуса, важка рука.
-- Треба відрізати м’яса. Не залишати ж, усе звірям. Оленя звичайно шкода, але і їсти нам щось потрібно. — ніби соромлячись своїх слів, пробелькотів Крістур.
-- Ти провий, дійсно щось треба їсти.
Мозус, таким же сильним ударом, відчахнув у мертвої тварини задню ногу.
-- Я, цього м’яса не їстиму. — категорично заявила Мілена.
-- Я, теж. — підтримала її подруга.
-- Ну і не їжте, нам більше буде. — зйорнічав Шутим.
Мозус загорнув окіст у полотнину і заховав у сумку. Хоча всім хотілося їсти, та вирішили з цим зачекати і відійти з відси подалі. Невдовзі згарище закінчилось. Високо над головами тихо шелестіло листя і співали пташки. Сонячне проміння пускало по землі зайчики. Природа, наче вибачалась за свій, такий не гостинний, прийом. Між деревами майнули якісь тіні, два олені, з розкішними рогами, тікали від людей.
-- Дивіться, цим пощастило вижити. Тепер їх лише двоє. — промовив Крістур, проводжаючи тварин поглядом.
В скорості, ліс скінчився, мандрівники вийшли на простір. Навколо росли незаймані, високі трави та подекуди низькі, але розлогі дерева. Пройшовши з милю, друзі опинилися біля розщілини по дну якої, бігла стрімка річка. На інший бік перейти було неможливо, вирішили відпочити і підсмажити оленину. Невдовзі вже палало багаття, а на вертелі готувалося м'ясо, його запах дразнив голодних мандрівників, що сиділи навколо нього і ковтали слину очікуючи на обід. Жінки не були винятком, хоча раніше і відмовлялися його їсти. По мірі прожарювання, оленину відрізали тонкими пластами і з апетитом ковтали. З’їли все, до останнього шматочка, а Шутім і кістку обгриз.