-- Зрозумів, друзяко, зрозумів. Іди вже. А ні, то піду я. — підштовхнув Крістур, Шутіма.
Глибоко зітхнувши, той помалу рушив і потихеньку став іти по мосту. Ноги у бідолахи тремтіли, долоні зробилися мокрими від поту. Він намагався не дивитися вниз, але на середині мосту не витримав і глянув на стрімку воду, що брудним потоком, пропливала під ним. В голові запаморочилось і Шутім, навіть не зрозумівши що відбулось, полетів у низ. Крістур вагався лише мить і прямо з берега, плигнув за малим. Невдовзі, на поверхні з’явилась Шутімові голова, а майже поряд, винирнув Крістур. Він наблизився до малого і обережно, але міцно тримаючи його, поплив поряд. Теймур швидко змотав мотузку і кинув у низ, та вона виявилась закороткою. Тоді він дістав ще одну і поки зв’язував їх до купи, продовжував бігти берегом, щоб не відстати від потерпаючих друзів. Та течія пішла під уклін, швидко набираючи розгону. Шутіма і Крістура понесло мов дерев’яні тріски, вони не мали змоги ні за що ухопитися. Їх несло все далі і далі і хоч як не старалися мандрівники, не могли за ними угнатися і невдовзі, загубили друзів, з поля зору.
-- Що будемо робити?— спитав Мозус.
-- Будемо іти берегом. Не можна залишати їх самих. Крістур сильна людина, він не потоне і не дасть потонути Шутімові. Десь ми з ними, неодмінно, зустрінемось!—і з відчаєм, і з надією в голосі, сказала Васса.
Її всі розуміли, жінка кохала Крістура і сама думка, що він може загинути, лякала її. Та і інші мандрівники, не бажали смерті своїм товаришам. Вони бігли майже не зупиняючись, та берега були як і раніше високими і крутими, потерпаючих ніде не було видно.
-- Швидше, прошу вас, швидше!— підганяла товаришів, Васса.
А сама, майже падала від утоми. Сльози засліплювали очі, з горла виривалися схлипи . Мозус наздогнав її і притримав.
-- Не можна так бігти весь час, в тебе серце розірветься від хвилювання і перевтоми.
-- То нехай розірветься! Навіщо воно мені, без Крістура!— закричала жінка і раптом голосно заридала, у ткнувшись Мозусові в груди. Ватажок розгубився, він обережно похлопав її по спині:
-- Ну, що ти. Що ти. Ти ж сама казала, що Крістур сильний, він випливе. Зараз сидить десь на березі, разом з коротуном і чикає на нас. Ми його неодмінно знайдемо. Не можна ж, так.
Васса трохи заспокоїлась, але все одно не переставала схлипувати. До неї підійшла Міла, вона обняла подругу за плечі і повела вздовж берега, чоловіки рушили слідом.
Карол, мимо волі, міцно стис рукоять кинджала, ніби просив допомоги у магічних сил, а у голові стукала одна і таж сама думка: «нехай вони знайдуться, нехай знайдуться». Він пригадав Івера, який так рано пішов з життя, допомагаючи їм. Невже, знову втрата? Всім було боляче, думати про таке.
-- Дивіться! Шутім!— вигукнула Мілена.
Вона перша побачила, бідолаху. Він сидів на виступаючому з води камені, ближче до берега, по якому ішли мандрівники. Мокрий, зі скуйовдженим волоссям, він весь тремтів від холоду і переляку.
-- Теймуре, швидше давай мотузку. — скомандував Мозус, але хлопець і так вже її лаштував.
Він її добряче розкрутив і жбурнув, просто малому до рук. Шутім ухопився за неї як за життя і міцно, декілька разів, обкрутив себе . Потім махнув рукою, що можна тягти. Йому довилося ще раз опуститись в воду, та в решті решт, він опинився в обіймах друзів.
-- Не дуже притискайте. — жалібно попрохав він. —У мене, мабуть, зламане ребро.
На нього і справді, було шкода дивитися. Він був, аж синій від холоду, а обличчя і руки , розбиті в кров.
-- Шутіме, миленький, де Крістур? Чому ти сам?— Васса опустилась навколінки, поряд з малим і з надією зазирнула йому у очі.
Шутім відвів погляд в бік.
-- Не мовчи, любчику, не знущайся. Кажи вже. — прошепотіла жінка, не в силах видавити голосу зі змученої душі.
-- Течія, несла нас дуже швидко. — почав свою розповідь, коротун. — Крістур був спокійний, він весь час казав мені, що робити і я, так і робив. Все було начебто добре, якби на нашому шляху не з’явилася, ця клята каменюка. Крістур намагався звернути, та нас несло просто на неї, тоді він обернувся так, що першим ударився об неї спиною і втратив свідомість. Я однією рукою встиг ухопитися за валун, а іншою намагався втримати Крістура, та вода виявилась сильнішою за мене. Течія вирвала його і непритомного понесла геть. Мені треба було б стрибнути за ним, та я злякався, не зміг.
Малий замовк і заплакав, розмазуючи по обличчю сльози і кров.
-- Ну, що ти кажеш, Шутіме? Чим би, ти, зміг йому допомогти? Ти ж не вмієш плавати і якби стрибнув, то просто б, потонув. — заспокоював коротуна, Перус.