-- Так, вартий. — Васса з ніжністю глянула на свого велетня.
-- Це добре. — посміхнулася стара. — І у мене колись був коханий. Ми полюбилися з самого молоду, майже з дитинства, а коли прийшов час іти мені заміж, мій батько, не захотів мати його за зятя. Бо ще при моїм народженні, пообіцяв мене за наречену, для сина свого друга. Скільки я не плакала, скільки не просилася, батько був невблаганний. Зібрали моє придане і привезли до цього селища, де і віддали заміж за нелюба. Мати , мого чоловіка, була доброю жінкою і знатною знахаркою, вона все бачила і все розуміла, але не ображала мене і не дозволяла цього робити і своєму синові. Мабуть через це, я і прижилася в їхній родині. Та прожила я, зі своїм чоловіком не довго, він загинув, коли намагався об’їздити молодого жеребця. Боги не дали нам дітей, тому своє вміння, свекруха передала мені, а невдовзі і сама померла. Свого свекра, я догодувала до глибокої старості, а заміж так і не вийшла, хоч і були залицяльники.
-- А , ваше перше кохання? Чому ви не зійшлись?
-- Час лікує і великі рани. До тієї пори в нього вже була сім'я, діти. Так що, нам не судилося бути разом. От я і прожила, весь свій вік, сама. Так що, мила, бережи своє кохання, з усієї сили бережи. — порадила стара, співрозмовниці. — Давно я так душевно ні з ким не розмовляла. Припала ти мені, голубонько, до серця, наче рідна. Твій коханий, довго не зможе ходити, нога дуже пошкоджена. Залишайтеся в мене, разом, ми його швидко вилікуємо, та і мені поміч буде. — запропонувала знахарка.
Васса взяла обома руками стару, висохлу руку Марси і поцілувала.
-- Дякую, за доброту вашу, а я вже і гадки не мала, що мені робити. Як рятувати Крістура.
-- Ну, що ти, перестань. — стара відняла руку. — Не треба дякувати. Для мене, це теж велика розрада. Відпочинь трохи, і поїж. Он на столі стоїть юшка. А я, послідкую за ним.
Марса підійшла до ліжка, поправила ковдру і уважно подивилася в обличчя Крістура.
-- Людина з таким лицем, не може бути поганою. Еге ж?
Васса посміхнулась і кивнула в знак згоди головою.
Крістур розплющив очі, він знаходився в незнайомій кімнаті. Поряд сиділа кохана, схиливши голову на його подушку, жінка спала. Він торкнувся рукою її волосся і вона враз прокинулася.
-- Вибач, я не хотів тебе будити.
По її стомленому обличчю, він здогадався, що вона просиділа поряд всю ніч і лише нелюдська втома заставила її, задрімати. Жінка побачила, що Крістур прийшов до тями і від радості, обсипала все його обличчя поцілунками.
-- Коханий мій, я така рада, що ти нарешті опритомнів. — схвильовано прошепотіла вона.
-- Я готовий, ще раз стрибнути в ту річку, якщо мене так вітатимуть. — пожартував чоловік.
-- Не кажи такого. — вдавано обурилась, Васса. — Якби ти знав, що я пережила за цей час. Ні одній жінці в світі, такого, не побажаю.
-- А , де Шутім?— раптом спохватився Мозус.
-- З цім малим, все гаразд. Гадаю він скоро явиться, разом з усіма іншими.
--- Вассо, скажи чесно, ти знала, що щось станеться?
--- Так. В тому ведінні, що мені показав морфін, я бачила, як загинув у стрімнині Шутім.
--- Тому ти попрохала оберігати його?
--- Так. Та це, трохи не коштувало, обох ваших життів.
--- Ти зробила все правильно. Хоч і поранені, та все ж ми обоє живі, і це добре. А що ти ще бачила? Розкажи.
Крістур, хитро і улесливо зазирнув жінці у очі. Васса не витримала того погляду і засміялась.
--- Все в нас буде добре. Ти станеш поважною людиною. Я народжу тобі двох гарненьких діток. Житимемо ми в достатку і злагоді.
--- Це добре. --- Крістур зітхнув і замріяно прикрив очі, мабуть уявляючи їхнє майбутнє життя.
На дворі щось заторохтіло, почулися голоси.
--- Ідуть наші друзі.
Васса не помилилася. Двері відчинилися і на порозі, сяючи усіма тридцятьма двома зубами, з’явився коротун.
-- Друже, мій! Як ти себе почуваєш?— заволав він і кинувся до хворого і якби не Васса, що загородила йому дорогу, плюхнувся б на ліжко, поряд з Крістуром.
-- Обережніше, невгамовний. — прикрикнула вона на нього, та очі, світилися радістю.
До хатини Марси прийшли всі мандрівники. Вони тихенько підійшли до ліжка, на якому лежав їх поранений товариш. Друзі були схвильовані цією зустріччю.
-- Ну, як ти, брате?— звернувся, до друга, Мозус.
-- Та, начебто нічого, але навряд чи я зможу продовжити мандрівку. Зовсім не відчуваю ноги. Вірніше сказати, відчуваю лише біль. — відповів, важко зітхнувши, Крістур. — Мабуть , вам доведеться далі іти без мене. Вибачте що підвів. Боги свідки, я прагнув дійти до кінця.
-- Не хвилюйся, Крістуре, ми зробимо все за тебе. Ти рятував друга і постраждав не даремно. —з полегкістю в серці сказав, ватажок.