-- Це подарунок мого батька. Він для мене дуже дорогий. — відповів Карол, показуючи медальйон.
-- Цей малюнок, на твоїй прикрасі, мені знайомий. Почекай мене хвилинку, я зараз.
Хлопець побіг до будинку і невдовзі вийшов з відти, зі скринькою в руках. Він сів на сходах і з загадковим виразом обличчя, відкрив її. Карол підійшов до нього:
-- Що це в тебе?
-- Цю скриньку ми знайшли з батьком, коли копали яму під погріб. Це мій найдорогоцінніший скарб.
Харон обережно дістав з ларчика старий свиток і розгорнув його. На папері був намальований у повну величину, з усіма подробицями, Каролів медальйон. Юнак обережно приклав, амулет до малюнку, щоб порівняти. Та лише торкнувся прикрасою до паперу, медальйон почав світитися. Харон, від несподіванки, випустив його з рук.
--Що то було?— спитав він розгублено у Карола.
-- Це не проста прикраса, це оберіг. — пояснив хлопець. — Він врятував мені і моїм друзям життя і зараз він, мабуть, щось хоче показати. Давай подивимось, що саме.
Карол підняв оберіг і приклав до малюнку, хлопці знову побачили світло і на папері, під малюнком, почали проступати літери.
--Тут раніше, ніякого напису не було. — здивувався побаченому, Харон.
Карол пробіг по напису очима:
-- Тут ідеться про Місячний камінь!— зрадів він. — Друже, можливо, сам не усвідомлюючи, ти допоміг нам у пошуках! Це треба показати моїм друзям. Ти дозволиш?
-- Ви ж повернете, цей свиток мені?— трохи розхвилювався, Харон.
-- Неодмінно повернемо!
Хлопець погодився. Забравши фляги і скриньку, юнаки побігли до будинку, де на них чикали мандрівники. У Карола від хвилювання, аж в голові паморочилось. Він попрохав усіх, підійти до нього. Бачачи його, в такому збудженому стані, друзі одразу зробили як він просив. Хлопець показав їм, як взаємодіють свиток і амулет. Друзі були вражені. Карол прочитав текст:
«Коли на небі зникне місяць,
І чорні тіні упадуть,
Відкрий ключем із світла, двері
Які у глиб гори ведуть.
Той шлях, до Місячного каменю,
Охороняє ночі дух.
Лише один пройти там зможе,
Не допоможе йому друг.
Іди і з шляху не вертайся,
Тої дороги вже нема,
Торкнися Місячного каменю,
Не зробить зла, тобі, Магра.»
Мандрівники, деякий час стояли мовчки, розмірковуючи над почутим.
-- А, де знаходяться ті двері?— раптом спитав, Теймур.
-- Мабуть десь у горах, тут сказано «у глиб гори». — відповів Карол.
-- Але ж, гори такі великі і високі, нам життя не вистачить щоб знайти. — промовив Шутім.
-- Ми, спочатку, підемо до того старого, може він нам допоможе. Веди нас Хароне!— звернувся до юнака, Мозус і той з виглядом великої значущості, повів мандрівників до нових пригод.
Стежка в бік гір, була вузенькою і майже не помітною. Було зрозуміло, що користуються нею не часто. Мандрівники ішли один за одним, попереду Харон. Він був неймовірно щасливий, що став, цим людям у пригоді. В кожній його жилочці, енергія так і буяла, так і рвалась на зовні, аж хотілось пританцьовувати.
-- Гей, хлопче, сповільни крок. Твоя сила, ще тобі знадобиться. — почув Харон, за спиною, голос Капера.
Юнак обернувся і побачив, що досить далеко відірвався від решти мандрівників, і зупинився. Коли гурт наблизився, Капер з іронією в голосі сказав:
-- Я бачу, тобі кортить скуштувати пригод. Он як рвонув! Не наздоженеш!
Хлопець ніяково посміхнувся.
-- Слухай, Хароне, мене цікавить, чого це ваше плем’я так далеко поселилося, від інших?— спитав у нього, Плато.
-- Це давня історія.
-- Розкажи. Не так нудно буде іти!
-- Взагалі , наше плем’я, складають кілька народностей. Колись, всі вони, жили окремо, хто в горах, хто в долині і міжгір’ї, але однаково потерпали від набігів кочовиків, бо були малочисленими і не могли оборонятися. Кочовики грабували їх і уганяли полонених в рабство. Та з’явилась одна мудра людина, на ім’я Бокар, він згуртував навколо себе воїнів з у сих тих племен і вони зуміли дати гідну відсіч ворогам. Старійшини тоді вирішили з’єднати в одне, всі племена і посилитися в цій долині. Першим нашим головою став Бокар, мій далекий предок. Відтоді, кочовики залишили мій народ у спокої.
-- То ти, хлопче, з поважного роду!— вигукнув Плато.
-- Так. – трохи ніяковіючи, підтвердив Харон. — Мій батько, теж був старшиною, та помер від хвороби. На його місце став дядько Тезей.