-- Можливо і ти колись, будеш головою племені.
-- Це право, потрібно заслужити! Хоч мої предки і головували, та звання старійшини не переходить у спадок.
-- Гадаю, ти зможеш заслужити.
-- Я старатимусь. — погодився з Плато, юнак.
За розмовою, мандрівники не с чулися як підійшли до підніжжя гори. На них чикало не легке випробування, підйом був крутим і небезпечним. Харон ішов попереду, він показував дорогу. Друзі не відпочивали майже до самого вечора, а зуміли здолати лише половину шляху. Сонце стрімко ховалося за горами. Мандрівники вибрали, рівну площадку для відпочинку і ночівлі. Навколо було лише голе каміння, багаття не було з чого розвести і щоб зігрітися, вони щільно притислися один до одного. Так і заночували. В ранці, на них, знову чекав виснажливий підйом. Чим вище вони підіймалися, тим холодніше ставало, сонце не гріло, як у низу. Не вистачало повітря, вони хапали його, як риби викинуті на берег, ротами, але це мало допомагало. Доводилося частіше зупинятися на перепочинок.
-- Далеко нам ще іти?—з надією в голосі, спитала Міла.
-- Треба здолати ще один перевал, а там вже вниз. — відповів провідник.
-- Швидше б уже. Сил моїх вже немає. — зітхнула дівчина.
Їй було найважче. Карол весь час знаходився поруч і допомагав, чим міг. Якби у нього хватило сили, то він би поніс Мілену на руках, та навряд чи, вона йому б це дозволила. Дівчина, сама визвалась іти в цю подорож і не хотіла бути, ні для кого, обузою. Чоловіки розуміли це і цінили її самопожертву.
Нарешті, підйом завершився, та спускатися було не легше, лише з кожним кроком до низу, повітря ставало густішим і це трохи допомагало. Друзі майже не розмовляли між собою, берегли сили, та несподівано обізвався Шутім. Ні с того , ні з цього, він раптом сказав:
-- Мені, цієї ночі, наснився сон.
-- Так тобі, ще й сни сняться?— жартівливо запитав його, Теймур.
-- Ну чого, ти його, зачіпаєш?— розсердилась на вугляра, Міла, а потім звернулась до коротуна. — І що ж тобі привиділось?
-- Та мабуть Шаміля!— знов не стримався Теймур.
-- А, ось і ні!— не образився на нього Шутім. — Снилося мені поле, все в блакитних квітах і було їх так багато, наче небо впало на землю. Іду я по тому небі, а навкруги пурхають різнобарвні метелики і раптом бачу, переді мною жінка…
-- Шаміля?— перервав розповідь, вугляр.
-- Ні, не Шаміля, висока, вродлива а за спиною крила, як у морфінів. Тільки ті маленькі, а вона заввишки як Мозус і каже мені: «Шутіме, ти хочеш навчитися літати?» А я відповідаю: «Я висоти боюся.» Раптом відчуваю, у мене за спиною, крила, вони самі по собі начали махати і я став летіти в гору, все вище і вище. Спочатку мені було страшно. Потім я став звикати до польоту і в середині мене, зробилося так лоскотно і приємно, що я почав виробляти в повітрі усякі кренделі…
-- Дітям, сниться, що вони літають, коли ростуть. Може і ти, Шутіме, почав рости?— знову покепкував з нього Теймур.
Всі засміялися, Шутім теж.
-- А, що ж було потім, чим закінчився, твій сон?— поцікавився Капер.
-- Нічим, я прокинувся. Тільки все думаю, до чого б він?
-- Хто знає, братику. — обізвався Мозус. — Можливо що і означає, а можливо і ні
-- Не міг, цей старий, поселитися у більш доступному місці. — проскиглив Шутім. —з моїм зростом і камінчик вже скеля, а тут такі валуни, що мене із за них не видно.
-- Годі жалітись!— по дружньому прикрикнув на нього, Мозус, затягуючи коротуна на кам’яну брилу. — Ось де б, тобі, пригодилися крила, друже.
-- Я з тобою згоден. — посміхнувся малий, а потім звернувся до Харона. — Доки ми будемо лазити цими скелями?
-- Скоро піде рівна стежка, понад скелею, а в кінці її і буде печера, де поселився старий. — відповів хлопець.
Мандрівники ще трохи поперелазили через каміння і нарешті їхній провідник, який увесь час ішов попереду, вигукнув:
-- Ну, ось і стежка, про яку я вам казав!
Теймур, що ішов слідом за ним, подивився на ту стежку і обернувшись до Шутіма, вигукнув:
-- Малий, тримай штани! Рівна стежка почалася! Є нагода політати, як у твоєму сні!
Шутім, який вже порівнявся з ним, сам побачив той шлях і зробився білий мов крейда. До печери старого вела вузька тропа з одного боку якої, підіймалась прямовисна скеля, а з іншого, глибочезна прірва.
-- Я, туди, не піду. — категорично заявив він. —З мене досить підвісного мосту.
-- Не бійся, я тебе прив’яжу між Капером і Плато. Якщо ти і впадеш, то вони тебе витягнуть. — заспокоїв Шутіма, Теймур.