-- Гадаю, вам тут буде зручно. Тільки, пам’ятайте, що створено за допомогою чар не довговічне. Ці ліжка я зробив саме для вас, вранці вони зникнуть, але на ніч їх вистачить. Я інтер’єр своєї печери змінюю повсякчас.
Фалонд пішов, побажавши доброї ночі. Харон був просто вражений всім побаченим:
-- Ви, всі, так спокійно сприймаєте все, що тут відбувається. Це ж справжнісінькі чари! Аж дух захоплює!
-- Хлопче, ми вже такого надивилися, що нас важко цим здивувати. — пояснив Мозус.
-- Колись і я піду у мандри. Звісно я не зможу як ви, по інших світах, та і у нас є на що подивитися. Наш планета теж велика і цікава. — замріяно промовив Харон.
-- Що ж, здійснення твоїх мрій, залежить лише від тебе. — підтримав його ватажок. — Тепер лягаємо в ліжка і спимо, завтра рано вставати.
В печері запанувала тиша. Старий чарівник прислухався до рівного подиху відпочиваючих і знову схилився над рукописом. Цілу ніч він готувався до ранкової мандрівки. Час линув швидко, ось вже почали прокидатися його юні друзі, а він все ще сидів над рукописами. Першим до кімнати зайшов Мозус:
-- Доброго ранку, Фалонде. Я дивлюся, ти зовсім не відпочивав.
-- У моєму віці, час біжить швидко, а встигнути треба ще багато. Колись я засну на віки, ось тоді і відпочину. — відповів старий.
З кімнати де ночували мандрівники, почувся гуркіт і сміх і невдовзі решта мандрівників зайшли до зали з комином. У всіх були веселі обличчя, лише Шутім був насуплений.
-- Знаєте, а без коротуна, наша подорож, була б не такою веселою. — вишкірив у посмішці свої зуби, Теймур.
-- Що вже знову сталося?— поцікавився ватажок.
-- Та Шутім, любить довгенько поспати, а Фалонд же попереджав, що створене чарами не довговічне, ось ліжко під ним і зникло.
-- Нічого смішного, я в цьому не бачу. — набундючився Шутім. — Можна було і розбудити, якщо самі повставали.
-- Вибач, друже, що так вийшло. — посміхаючись до малого, промовив Фалонд.-- Це моя провина. Більше, сподіваюся такого не повториться.
-- Та, нічого. — вже більш миролюбно, мовив Шутім.
Поснідавши, Фалонд і компанія, вирушили в дорогу. Не минуло і половини дня, як подорожуючі почули шум води, а невдовзі побачили і саму ріку Змію.
-- У, проклята вода, як ти мене вимучила. — Шутім показав річці кулака.
-- Ну годі, друзяко, вона вже тебе злякалась. — знов потішився над малим, Теймур.
-- Куди підемо тепер?— спитав у Харона, Мозус.
-- Підемо у гору, там скелі вищі. — відповів хлопець. — А, якщо не знайдемо нічого схожого на кинджал, тоді повернемось назад.
Повноводна, холодна і чиста мов кришталь ріка, бігла між горами, промиваючи собі глибоке русло. Скільки часу вона тут протікає? Мабуть з утворення цього світу, а якісь маленькі істоти, прийшли порушити її спокій. « То нехай спробують!»-- бурчала вода вдаряючись об скелі і розбризкуючи у всі боки мільйони бризок. Ось і перший водоспад, але нічого схожого на кинджал, мандрівники не побачили. Вони роздивлялися його і з близька, і здаля, і з боку, та марно.
-- Мабуть ще не час. — промовив з надією, Шутім.
Йому не хотілося знов дертися по скелям .
-- Може як сідатиме сонце, ми щось побачимо. – спробував умовити він друзів.
-- Навряд чи. — упевнено відповів Фалонд. — Треба піднятися вище.
Більше ніхто не сперечався.
-- Он там, начебто, не поганий прохід. — показав рукою Плато.
Та від водяного пилу, каміння було слизьке і друзі потратили багато зусиль, поки піднялись на гору. Теймур більше не насміхався з Шутіма, а з усієї сили намагався допомогти йому. Поки вони дерлися, сонце пройшло більшу половину свого шляху і вже досить низько висло над горами.
-- Можемо не встигнути. — підганяв подорожуючих, чарівник.
В далині виднівся ще один водоспад, ріка падала з неймовірної висоти і гуркотіла так, що доводилось кричати, щоб почути одне одного. Саме тут, друзі і побачили гостру скелю, схожу на ножа встромленого рукояттю в землю, з обох боків її обтікала вода, накручуючись на неї, як змія.
-- Що ж, здається ми знайшли те, що шукали. — з полегкістю зітхнув чарівник.
-- А тепер, що робитимемо?— спитав Карол, у старого.
-- Чекатимемо і пильно слідкуватимемо за скелею. На заході сонця, щось повинно статися. — відповів, старий.
Мандрівники притихли, наче боялися злякати саме сонце і у дев’ять пар очей, слідкували за водоспадом. Сонце повільно сховалося за верхівкою гори і водоспад опинився у тіні.
-- Може, це все, чийсь жарт?— розгублено спитав Теймур.
-- Ага, такі як у тебе. — зачепив його, Шутім.
-- Невже, ми і справді, даремно прийшли сюди. — не менше за мандрівників, хвилювався Харон.