-- Валероме, Кароле, беріться до справи, нема часу на люб’язності. — сказав ватажок і в очікуванні глянув на хлопця.
-- В цій кімнаті є все, що нам потрібно. — почав приготування, Карол.
Він знайшов у приміщенні посудину і вилив в неї рідину з ока, потім розтер на порох крило морфіна і теж всипав туди. Останньою впала в посудину шерсть червоної ящірки. Карол робив все це, навіть не замислюючись над своїми діями. Підійшла черга до закляття. Хлопець дістав його і глянув на Валерома, потім погукав своїх друзів:
-- Підійдіть всі до мене і захопіть наші речі, якщо все зроблено правильно, ми зараз вирушимо в нашу останню подорож між світами.
Потім глянув на володаря Акварії і подякував йому за допомогу, адже все що він зараз робив, підказав йому саме він. Валером кивнув своєю риб’ячою головою і пірнув у басейн. Хлопець розгорнув старий папір і уважно подивився на незнайомі знаки.
-- Як, ти його читатимеш? Тобі ж незнайомі ці письмена. — стурбовано спитав Мозус.
Карол не відповів, а продовжував вивчати свиток. Він повільно повертав його перед очима і раптом знаки почали набувати знайомих обрисів, слова самі собою полинули з горла. Суміш, що приготував Карол стала нагріватися і парувати. Хлопець не зупинявся, він вже не дивився на папір, наче знав написане на пам'ять, його очі були закриті, а голова відхилена трохи назад. Пару ставало все більше, і більше, він заповнив все приміщення, нічого вже не можна було роздивитися. Нарешті, Карол, замовк і пара потроху розвіялась.
15
-- Дивіться, зірки. – прошепотіла Мілена.
Друзі позадирали голови і побачили усіяне маленькими, яскравими цяточками, небо. Очі поступово звикли до темряви. Мандрівники почали розрізняти обриси дерев і кущів. Під ногами був твердий, без порослі грунт, здається дорога.
-- Кароле, тобі вдалось!— хлопнув долонею по спині товариша, Теймур.
-- Ти, дійсно справжній чарівник!— підтримав вугляра, Капер.
-- Нам треба з’ясувати, чи туди ми втрапили. — остудив їх, ватажок. — Якщо туди і в потрібний час, то у нас усього два дні і треба поспішати.
У далині замерехтіли вогні смолоскипів, почувся кінський тупіт і вигуки людей.
-- Я впізнаю цей говір. — сказав Мозус.-- Швидше ховайтеся за кущами, це горяни. Нам зараз не варто потрапляти їм на очі.
Друзі послухали ватажка і хутко сховалися у кущах. По дорозі проїхав невеликий кінний загін. За ним ішли піші воїни, вони щось жваво між собою обговорювали. Двоє з них відділилося від решти вояків і направились до заростів, за якими ховалися мандрівники. Вони підійшли майже в притул. Теймур витяг меча і приготувався до бою, але Мозус притримав його і заперечно похитав головою. Горяни справили нужду і побігли доганяти своїх, мандрівники з полегшенням зітхнули.
-- Хто небудь розчув, про що говорили солдати?— спитав ватажок у своїх товаришів.
-- Вони казали про велику битву, що станеться на світанку. — відповіла Мілена.
-- Ми втрапили вчасно?— поцікавився Шутім.
-- Так. А ви знаєте, що в цій битві брали участь і Каролів батько, і Міленин, і я.
-- Як дивно виходить, Мозусе, ти зараз і там і тут. — посміхнувся Теймур.
-- Справді дивно. Так дивно, що навіть не збагну, чи насправді це зі мною відбувається, чи я може сплю.
-- Тоді, ми спимо всі разом. — додала Міла.
-- Давайте, не будемо затримуватись, у нас ще довга дорога. — по торопив товаришів, Карол.
Мандрівники рушили у той же бік, куди пішли вояки. Вони не ризикнули іти по дорозі, бо зрозуміли, що находяться в тилу у ворога і можна легко потрапити в халепу, а це їм було не потрібно.
-- Добре, було б, роздобути коней. — підкинув ідею, Плато.
-- Вірно мислиш, друже, але це буде не легко зробити, та все ж спробуємо. — підтримав його ватажок.
Далі ішли мовчки, прислухаючись до того, що діється навколо. Тупіт коней і голоси горян давно стихли і мандрівники чули лише власне дихання і биття схвильованих сердець. Почало розвиднятися. По переду завиднілися якісь хати, мабуть то було селище.
-- Нам туди не можна, там ворог. — попередив Мозус. — Будемо обходити. Може пощастить і ні на кого не натрапимо.
-- Але ж, у селищі, можна добути харчі. — нещасним голосом заскиглив, Шутім.
-- Ми всі голодні, та життя важливіше, а харч ми десь роздобудемо. — заспокоїв малого прожеру, Плато.
-- Харчі, це і є, життя!— патетично, закінчив розмову коротун.
Маленький загін обережно обійшов селище і піднявся на високий пагорб, за ним простяглася широка і рівна як долоня долина. Саме це місце і вибрали два ворогуючі народи, для вирішальної битви. Мандрівники побачили, як війська каурданців і махтеріанців рушили на зустріч один одному. Це було водночас і захоплююче, і страшне видовище. Все змішалося в одну купу. Колючи і рубаючи ворога, воїни намагалися здобути перемогу для свого війська. Не було значення на чиєму боці вони воювали, всі однаково були жорстокі і немилостиві. Нікому у цій різні не було пощади.