-- Годі вам сумних балачок. — встряв у розмову, Теймур. — Краще, давайте зосередимось, на нашому завданні . Скажіть, брати, головний храм Норка, вже був збудований, коли ви залишали півострів?
-- Так. — відповів Капер. — Ми проходили повз нього, якби тут був Крістур, він би підтвердив мої слова.
-- Та ви, були дітьми! Чи ви, пам’ятаєте те місце?
-- Це зовсім не далеко з відси, до ночі дійдемо.
-- Ну, от і добре, тоді вирушаємо.
-- Е, ні!— заперечив Шутім. — Спочатку обід! Чи може, хтось з вас може жити не харчуючись? В нас же скоро і сили не залишиться, шукати той храм!
Мандрівники погодились з коротуном. Треба було і справді трохи поновити сили.
-- У нас залишилося трохи, пшеничної крупи. Якби знайти воду, то я б зварила кашу. — обізвалась Мілена.
-- Ах, ти ж, розумнице!— аж підстрибнув, від радості коротун. — Води, я думаю, тут вистачає.
Невдовзі, друзі побачили покинуте обійстя, а у дворі колодязь, зруб на ньому був зруйнований, але в низу виднілася вода і сонце вигравало в ній сонячними зайчиками. Прив’язавши до мотузки казанок, що знайшли на подвір’ї, зачерпнули і швидко витягли жаданої прохолоди. Яке ж було розчарування, коли в посудині побачили гнилу, аж коричневу воду.
-- Цим, колодязем, довгий час ніхто не користувався, от вода і завонялась. — зробив висновок Мозус.
-- Напились і наїлись!— сплюнув з пересердя Шутім.
-- Доведеться ще трохи потерпіти. Джерел тут достатньо, знайдемо інше. — заспокоїв його Плато.
-- Ну, то ходімо!
Коротун рішуче пішов по переду, наче знав дорогу краще за Плато і Капера і справді, скоро мандрівники вийшли на берег маленької річечки. Постававши на коліна, пили воду прямо з ріки. Несподівано Капер, відірвався від води і завмер, до чогось прислухаючись. Карол хотів було в нього спитати, що сталось, та він приклав до губ палиць, давши зрозуміти, що б усі мовчали. А сам, налаштувавши лука, тихо мов тінь, шмигнув за кущі. Плато вирішив, рушити слідом за братом і вже звівся на ноги, як раптом почувся тваринний вереск, з’явився Капер, тримаючи за хвіст впольовану дичину, це була нутрія.
--Не поганий додаток до майбутньої каші, Міленко, чи не так?— спитав хлопець.
--Мені її шкода. Це б вона ще жила, а ми прийшли і убили, бідолашну тварину. — відповіла дівчина.
--Рано, чи пізно, вона однаково загинула б від зубів шорхів. Її досі рятувало лише те, що вона живе у воді.
--Збирайте, хлопці, хмиз на багаття, а я оббілую тварину. — наказав Мозус.
Обід був швидко приготовлений, і так само швидко, був з’їдений.
--Давно, я так смачно не їв. — поплескав себе по животі, Шутім.
--Та ти ж казав, що після Шамількиних пиріжків, тобі вже нічого не смакує. — покепкував з нього Теймур.
--Годі розсиджувати, ми і так втратили багато часу, а до храму Норка, нам треба дійти завидно. Зараз на півострові, у ночі, це най безпечніше для нас місце.
Шлях і справді далекий, хоч і не важкий. В Стеркії було багато накатаних доріг, одна з них і вела в потрібне мандрівникам місце. На своєму шляху, друзі бачили сліди діяльності підземлян, зруйновані і спустошені селища. І кожного разу, проходячи крізь них, вони згадували своїх рідних і друзів, що загинули від цієї погані. Карол згадував родину і його остання з нею прощання. Навіть зустріч з живим батьком, не стерла ці спогади. Мозус пригадав своїх близнюків і тільки міцніше стис рукоять меча. Невимовна лють світилася в його очах. Мілена торкнулася його руки:
-- Дядьку Мозусе, не треба сумувати. Ми їм помстимося, я знаю, ми зуміємо.
-- Так дитино, звісно. — тихо відповів ватажок.
Сутінки згущалися, у далечі з’явилися обриси храму, та до нього ще було далеко.
-- Прибавте ходу, бо будуть нам не переливки, коли повилазять шорхи. — підганяв друзів Капер.
-- Та ми, пам’ятаємо, братику!— сказав на те, Плато, а сам мимо волі прибавив швидкості.
Друзі вже майже бігли. Навколо їхнього маленького загону, вже ворушилися злі тіні, то віддаляючись, то підкрадаючись ближче. Ось і ворота храму.
-- Я гадав, що храм пустий, а ворота замкнені з середини. — чомусь пошепки, сказав Карол, наче боявся когось розбудити.
-- Так, це дивно, але нам потрібно їх швидше відчинити, поки шорхи, ще не осміліли і не напали на нас. — висловив і свою думку, Теймур.
Він не чикаючи, що вирішать його товариші, підстрибнув у гору і вчепившись руками в ковані прикраси воріт, спритно наче кішка, подерся в гору. За спинами мандрівників зашурхотів гравій, всі як по команді вихопили зброю і приготувалися до бою. Нічні створіння були зовсім близько. Вже чулося їхнє дихання і попискування. Та ось ворота скрипнули і відчинилися.