Старий маленький лікар-єврей, надівши на голову дзеркальце, довго розглядав моє око через лупу, а потім, вимивши руки, заходився писати в картці.
— То що? Куди ж я такий у військо піду?
— Любий юначе! — голос лікаря нагадував невеличкі жорна, що розмелюють чорний перець. — Мушу вам сказати по секрету, що в наші смутні часи до війська беруть і з гіршими вадами. Звісно, льотчиком ви не можете бути фізично, а от зв’язківцем або, наприклад, рядовим у «стройбаті» — без проблем. Наступний!
Картинка вимальовувалася не дуже радісна. Що таке «стройбат», я знав добре. Мій батько був головним механіком саме в такій військовій частині. З самого дитинства я бачив, як хлопці з усіх кутків Радянського Союзу проходили стройбатівську школу. Прізвище командира частини було Калашников, а його заступника — Макаров. Як жартував батько, — це два види зброї, яку тільки й бачили солдати за весь час служби. На відміну від мене, батько аж ніяк не засмутився вердиктом комісії.
— Не дрейф, синку! По-перше, до армії ще рік. А по-друге, заберу тебе сюди в частину — будеш як у Христа за пазухою.
Що таке бути «як у Христа за пазухою», я знав добре. З розвалом Радянського Союзу батько все більше пив. Він був м’якою людиною, і більш за все полюбляв читати, але аж ніяк не командувати людьми. Тож час від часу в нього на роботі траплялися проблеми. Всі крали, користуючись тим, що Володя (так звати мого батька) усе вирішить. І він вирішував. А потім ще глибше заглядав у чарку. Усі мої родичі, близькі й не дуже, навесні бігали до батька, щоб «допоміг солдатами на городі». І він допомагав. Допомагав цеглою чи бетоном на дачу. Допомагав запчастинами. А сам втішався книжками. Як результат — усе скінчилося дуже погано. Утім, це сталося набагато пізніше…
У мої плани не входила армія ні під яким соусом. Звісно, батькові я цього не казав, а почав розробляти реальний план «відмазки». Щоправда, довго нічого путнього придумати не міг…
Рома Грач, мій одноліток, попри юний вік, швидко пристосувався до змін, які настали з розпадом СРСР і запровадженням у незалежній Україні бізнесових стосунків. У його активі був фотозбільшувач, старий батьківській фотоапарат «ФЕД» і купа плівки, яку використовували військові для аерофотозйомки. Крім того, Роман мав те, чого не мали ми, патлаті підлітки, які грали на гітарах, пили, а іноді й курили травку, — він мав чітке уявлення про майбутнє.
— Дивись, — казав мені Рома, чаклуючи над фотопапером у темній, переобладнаній під лабораторію, ванній. — На оцей аркуш вміщується дванадцять гральних карт, які я знайшов і перезняв у батька. Отже, на повну колоду треба три аркуші. Двадцять п’ять аркушів паперу скільки коштують?
— Я звідки знаю?
— А я — знаю! А скільки мені дадуть за одну колоду з голими дівками, знаєш?! Отож-бо! А з однієї пачки виходить вісім колод, і ще залишається.
— І що?
— А то! Саме тому ти в мене гроші стріляєш на вино, а не я в тебе. Це, Русю, і є бізнес. З «нічого» маєш гроші. З моїм би розумом на Заході я вже до двадцяти років мільйонером був би!
…Роман погано закінчив, як і більшість тих, хто намагався піднятися в буремні часи накопичення капіталу, — його застрелили у власному магазині під час сварки із «кришувателями». Однак розмова, яка відбулася у Романовій ванній кімнаті, відіграла в моєму житті не останню роль. Ні, я не став бізнесменом. Я пришов додому, знайшов старий підручник із географії й уважно роздивився все, що знаходилося західніше кордону моєї батьківщини…
— Лесю, — ми стояли з дівчиною, що мешкала в будинку неподалік і мала дивовижну матір, яка працювала в паспортному столі, — чого ти ламаєшся? Я ж знаю, як усе це робиться. Он Вітька, з четвертого парадного, якось та домовлявся. Хто ще може допомогти, як не твоя мама?
Леся стояла, обпершись об стіну. В її погляді співчуття знайшлося не більше, ніж у статуї. Я ж тупцював біля неї і весь час жалісно заглядав у очі, неначе собака.
— Мені вкрай потрібен закордонний паспорт! Ти просто не розумієш, що таке армія. Мене там вб’ють, і ти будеш винна!
— Щось я не чула, щоб у «стройбаті» вбивали. — Леся огидно засміялася. — Тебе ж більш нікуди не візьмуть.
— Дурна ти, Лесю, хоч і відмінницею була у школі. Ти можеш зрозуміти, що в мене, як у людини, яка виросла поміж чобіт та пагонів, з’явилося стійке несприйняття війська? Я пацифіст!
— Хто?!
— Хто-хто… Не той, про кого ти подумала. То допоможеш? Я тобі з Парижа «Шанель» притарабаню. Цілу літру…