— А із цим що?
— Покладемо його в тигель і додамо трохи розріджувача. Він відновиться приблизно за сорок вісім годин.
— І все? Це вся наша робота?
— Уся. Лета має сенсори на всіх нижніх поверхах Розенфельду. Коли негода повертається, Доус отримує сигнал. Завжди принось із собою флюгер. Завжди надівай рукавички і взувай чоботи. Нічого складного. А тепер можеш повернутися до... до чого ти повернешся?
— До «Королеви фей»[72].
Дарлінґтон закотив очі, нишком глипнувши на двері.
— Співчуваю. Спенсер такий нудний, що аж гидко. Про що пишеш роботу?
Це його не надто цікавило. Він хотів, щоб Алекс залишалася спокійною. Хотів сам залишатися спокійним. Адже в тиші, що настала після гудіння негоди, почув чиєсь дихання.
Хлопець повів Алекс назад уздовж проходів із запилюженого скла та якихось поламаних машин, а сам прислухався і прислухався.
Краєм вуха він чув, як Алекс розповідає про королеву Єлизавету і те, як хтось там з її групи змарнував добрих п’ятнадцять хвилин, розпинаючись про те, що всі видатні поети були шульги.
— Це, вочевидь, не так, — озвався хлопець.
Дихання було глибоким і розміреним, наче якесь створіння відпочивало, і його легко було сплутати зі звуками вентиляції в будинку.
— Наш викладач теж так каже, але, думаю, той хлопчина сам шульга, тож він не вгавав, просторікуючи, як раніше їх змушували писати правою рукою.
— Якщо ти шульга, це вважали впливом демонів. Нечестива рука і всіляке таке.
— А так було?
— Що було?
— Це було ознакою впливу демонів?
— Анітрохи. Демони амбідекстери.
— Нам колись доведеться змагатися з демонами?
— Аж ніяк. Демони ув’язнені десь у пеклі за Серпанком, а якщо комусь із них удасться вирватися звідти, — нам стільки не платять.
— А нам платять?
— Прикинь!
Там, у кутку, темрява здавалася глибшою, ніж мала, — тінь там не була тінню. Це портал. У підвалі Розенфельд-голлу. Там, де йому не слід бути.
Дарлінґтон відчув полегшення. Те, що він вважав диханням, напевно, було подувом вітру крізь портал, і нехай його поява тут була загадкою, він міг її розгадати. Хтось, вочевидь, побував у підвалі, намагаючись відхопити трохи енергії нексусу «Святого Ельма» для якогось різновиду магії. Найімовірніший злочинець — «Сувій та ключ». Вони скасували останній ритуал, а їхня попередня спроба відкрити портал до Угорщини підказувала, що магія в їхній власній гробниці майже на нулі. Утім, він не збирався висувати звинувачення без жодного доказу. Краще скористається запобіжним і охоронним заклинанням, аби позбавити портал дієвості, а потім вони повернуться до «Іль-Бастоне» й прихоплять інструменти, які йому знадобляться, щоб закрити його цілком. Алекс це не сподобається.
— Не знаю, — саме казала дівчина, — можливо, вони просто намагалися приборкати всіх цих ліворуких діточок, бо вони ж неохайні, як чорти. Я завжди знала, коли Геллі писала в щоденнику, бо в неї все зап’ястя було в чорнилі.
Деніел припускав, що впорається із закриттям порталу самотужки. Дасть їй перепочити, аби вона мала змогу написати якусь нудну роботу про нудного Спенсера. «Види транспорту та гріховні моделі в „Королеві фей“».
— Хто така Геллі? — поцікавився він.
Але щойно слова злетіли з уст, її ім’я клацнуло у нього в голові. Гелен Вотсон. Померла від передозу дівчина, біля якої знайшли Алекс. Щось усередині замиготіло, наче імпульсна лампа. Хлопець пригадав жаскі візерунки розбризканої крові, що знову й знову повторювалися на стінах жалюгідної квартири, наче якась похмура тканина. Удар лівою.
Але ж Гелен Вотсон померла ще раніше тієї ночі, чи не так? На ній не було крові. Також дівчина не була ймовірною підозрюваною. Вони обидві накидалися до нестями, але цього було недостатньо для такої бійні, та й Алекс не шульга.
Але Гелен Вотсон шульга.
Геллі.
Алекс подивилася на нього в темряві. Вираз у неї був насторожений, яку людини, яка розуміє, що бовкнула зайвого. Дарлінґтон знав, що слід удати, наче йому байдуже. Поводься буденно. Так, поводься буденно. Стоячи в підвалі, де аж потріскує від магічної бурі, неподалік від порталу бозна-куди та поряд із дівчиною, яка бачить привидів. Ні, вона не просто бачить привидів.
Можливо, впускає їх усередину.
«Поводься буденно». Натомість він заціпенів, витріщившись у чорні дівочі очі, а мозок несамовито переосмислював усе, що Деніел знав про одержимість Сірими. Лета стежила ще й за іншими людьми, людьми, котрі, як гадали, могли бачити привидів. Чимало з них збожеволіло або перетворилося на «вже не здорових» кандидатів. Розповідали про людей, які втрачали глузд і трощили лікарняні палати або нападали на доглядачів з нечуваною силою — силою, якої вистачило б, щоб відлупцювати п’ятьох дорослих чоловіків. Після несамовитих нападів суб’єкти зазвичай впадали в кататонію, тож їх неможливо було про щось розпитати. Проте Алекс була незвичайна, чи не так?