Дарлінґтон подивився на неї. Ундіна з лискучим чорним волоссям, проділ, наче оголений хребет, жадібні очі.
— Ти вбила їх, — озвався Деніел. — Їх усіх. Леонарда Бейкона. Мітчелла Беттса. Гелен Вотсон. Геллі.
Запала тиша. Чорний блиск у дівочих очах немов обернувся крицею. Хіба ж він не мріяв про магію, двері до інших світів, дівчину-фею? Але ж феї ніколи не були добрими. «Скажи, щоб я відвалив, — подумки благав він. — Розтули свого вульгарного рота й скажи, що я помиляюся. Пішли мене під три чорти».
Але вона сказала тільки одне:
— Геллі — ні.
Дарлінґтон чув, як завиває в порталі вітер, над ним звично поскрипував, мостячись, будинок, а десь далеко вищала сирена.
Він знав. Від першого дня знайомства знав, що з нею щось не так, але ніколи не здогадувався, наскільки все погано. Убивця.
Але насправді кого вона вбила? Нікого, за ким сумуватимуть. Можливо, вона зробила те, що мусила. Хай там як, керівництво Лети й гадки не мало, з ким вони повелися, кого притягнули до свого лона.
— Що ти збираєшся робити? — запитала Алекс.
Ці чорні очі, камінці на дні ріки. Жодного докору сумління, жодного вибачення. Нею керувало лише одне: бажання вижити.
— Не знаю, — озвався хлопець, але вони обоє знали, що він збрехав. Він розповість деканові Сендоу. Уникнути цього було неможливо.
«Запитай її чому. Ні, запитай як». Йому слід було більше цікавитися її мотивом, але Дарлінґтон знав, як саме ця відповідь заволодіє його думками, а можливо, і думками керівництва. Утім, їм не можна було дозволити дівчині залишитися в Леті. Якщо щось станеться, якщо Алекс знову нашкодить комусь, відповідальними будуть вони.
— Подивимось, — додав Деніел і відвернувся до темної тіні в кутку. Йому не хотілося далі дивитися на неї, бачити переляк на її обличчі, розуміння, скільки всього вона незабаром утратить.
«Невже вона колись насправді збиралася тут залишитись?» Якась його розсудлива частина казала, що вона ніколи не мала того, що потрібно, щоб бути частиною Лети. Щоб бути частиною Єлю. Ця дівчинка із Заходу, з краю легковажного сонячного світла, фанерних будинків і ламінату.
— Тут був хтось до нас, — сказав Деніел, адже простіше було говорити про роботу, що чекала на них, аніж про те, що вона була вбивцею.
Леонарда Бейкона побили так, що його неможливо було впізнати. Органи Мітчелла Беттса були потовчені в пюре і вже близькі до того, щоб перетворитися на рідину. У двох чоловіків, що в затильних кімнатах, були дірки в грудях, це свідчило про те, що хтось простромив їхні серця. Битка перетворилася на такі малесенькі шматочки, що на них неможливо було знайти відбитки пальців. Та Алекс була чистісінька. Жодної краплі крові на ній. Криміналісти навіть стоки перевірили.
Дарлінґтон показав на чорну брилу в кутку.
— Хтось відчинив портал.
— Гаразд, — озвалася дівчина. Сторожко, непевно. Дружба й легкість у спілкуванні, що народилися за останні кілька місяців, зникли, наче мінлива погода.
— Я встановлю охоронні чари, — пояснив Дарлінґтон. — Потім повернемося до «Іль-Бастоне» й поговоримо про це.
Він замислився, чи були його слова щирими. А може, насправді він мав на увазі: «Подивимося, скільки я ще зможу дізнатися, перш ніж здам тебе і ти замовкнеш». Сьогодні ввечері вона ще сподіватиметься на згоду: мінятиме інформацію на його мовчання. Вона була його Данте. Це мало багато важити. Вона вбивця. І брехунка.
— Це не та річ, яку я можу приховати від Сендоу.
— Гаразд, — знову повторила Алекс.
Дарлінґтон витягнув з кишені два магніти й намалював над порталом чіткий охоронний знак. Такі переходи були безперечно магією «Сувою та ключа», але Слюсарі химерно ризикували, відчиняючи кудись портал зі своєї гробниці. Байдуже, він однаково скористається їхньою власною магією, щоб зачинити його.
— Алсамт, — почав хлопець. — Мухал...
Щось висмоктало дихання з його рота, перш ніж йому вдалося промовити заклинання.
Щось заволоділо ним, і Дарлінґтон збагнув, що припустився жахливої помилки. Це не був портал. Це було щось геть інше.
Тієї останньої миті хлопець пригадав, як мало речей прив’язують його до цього світу. Що може втримати його тут? Хто знає його так добре, щоб не випустити зі своєї влади його серце? Лише книжки, музика, мистецтво та історія, мовчазне каміння «Чорного В’яза» і вулиці цього містечка. Цього містечка. Ніщо із цього не згадуватиме про нього.