Коли справу було зроблено, коли більше нікого було вбивати, Алекс відчула, як її власна спустошеність випиває нескінченну енергію Геллі. Це Геллі керувала нею, змусила взути рожеві пластикові капці та пройти понад три кілометри до того місця, де Роско перетинала річка Лос-Анджелес. Дорогою дівчина нікого не зустріла; Геллі вела її порожньою вулицею, підказувала, куди повернути, коли вичекати, коли йти було безпечно, аж поки вони не дісталися мосту й не спустилися внизу сірому передсвітанковому світлі. У холодну брудну воду вони увійшли разом. Коли річка вкотре затопила місто, воно приборкало її: заточило в бетон, аби переконатися, що вона більше ніколи не завдасть шкоди. Алекс дозволила воді відмити себе — тріски поламаної битки пливли геть, наче зернини. Назад до «Ґраунд-Зіро» вона поверталася вздовж течії.
Вони з Геллі повернули тіло Геллі туди, де воно було, і разом лягли до ліжка в холодній кімнаті. Алекс більше не цікавило, що буде далі, — чи приїде поліція, чи замерзне вона до смерті на підлозі.
— Залишайся, — попросила вона Геллі, чуючи, як їхні серця гупають в унісон, відчуваючи вагу подруги, що скрутилася в її м’язах і кістках. — Залишайся зі мною.
Однак, коли вона прокинулася, парамедик світив їй в очі, а Геллі більше не було.
20
Зима
Про що Алекс думала того вечора, коли Дарлінґтон зник? Що їй лише слід повернути його до Халупки. Вони поговорять. Вона пояснить йому... Що саме? Що вони заслужили на таке? Що вбивство Лена та інших подарувало не лише Геллі, але їй самій такий-сякий спокій? Що світ карає таких дівчат, як вони, як Тара, за всі хибні рішення, за всі помилки? Що їй сподобалося власноруч призначати покарання? Що сумління (а вона завжди вважала, що має його) того дня взяло вихідний? І вона точно ні про що не шкодувала.
Утім, могла сказати, що шкодує. Могла вдати, що не надто пам’ятає вагу битки в руці, що не скоїла б цього ще раз. Адже саме такого Дарлінґтон боявся — не того, що вона погана людина, а того, що вона небезпечна. Він боявся хаосу. Тож Алекс могла розповісти йому, що її тілом заволоділа Геллі. Вона перетворить це на загадку, яку вони зможуть розгадати разом. Йому це сподобається. Вона стане чимось, що він зможе виправити, якимось проектом, на кшталт цього понівеченого містечка чи його будинку-розвалюхи. Вона зможе залишитися на боці хороших людей.
Утім, Алекс не довелося промовити вголос цієї брехні. Та штука в підвалі попіклувалася про це. Дарлінґтон не був за кордоном. Він не був в Іспанії. І вона, щиро кажучи, не вірила, що він застряг у якомусь кишеньковому світі, де його можна знайти, немов школяра, який відбився від класу. Доус і декана Сендоу не було там тієї ночі. Вони не відчували остаточності тієї темряви.
«Це не портал, — сказав Деніел у підвалі Розенфельд-голлу, — це р...»
Щойно він був там, а наступної миті зник у чорноті.
Вона бачила жах у його погляді, благання. «Зроби щось. Допоможи мені».
Алекс хотіла допомогти. Принаймні вона думала, що хотіла допомогти. Вона тисячі разів прокручувала цю мить у пам’яті, розмірковуючи, чому заклякла: це був переляк, брак підготовки чи вона просто відволіклася? А може, це був свідомий вибір? Що, як та штука в кутку дала їй розв’язання проблеми, якою був Дарлінґтон?
«Це не та річ, яку я можу приховати від Сендоу». Дарлінґтонові слова, наче пальці, потягнулися до її рота, вириваючи їй язика, не даючи закричати.
Тієї ночі вона думала про досконале Дарлінґтонове обличчя, про вагу його тіла, що обіймало її на теплих від сну простирадлах вузького ліжка.
«Я дозволила тобі померти. Аби врятувати власну шкуру, я дозволила тобі померти».
У цьому-то й небезпека товаришувати з тими, хто бореться за виживання.
Механік нахилився впритул до неї, посміхаючись: «Тікати нікуди, сучко».
Його рука на шиї здавалася такою важкою, наче чоловікові великі пальці могли пробратися під шкіру та стиснути безпосередньо гортань.
Алекс не хотіла думати про ту ніч у «Ґраунд-Зіро». Алекс не хотіла озиратися. Вона взагалі ніколи не була певна, що саме там сталося і хто допустив це — Геллі чи вона сама.
«Впусти мене».
«Залишайся зі мною».