Белбалм жила на Сент-Ронан, за двадцять хвилин пішки від «Іль-Бастоне», неподалік від теологічної школи. Її будинок був одним з найменших на вулиці, двоповерховий, збудований із червоної цегли, укритої сірими лозами, схожими на пасма волосся літньої жінки. Через ворота під білою ажурною аркою Алекс увійшла до садка, і вмить її охопило те саме відчуття спокою, що й у кабінеті професорки. Садок пахнув м’ятою та майораном.
Дівчина зупинилася на доріжці. Та була посипана дрібного галькою антрацитового кольору. Крізь високі вікна Алекс бачила людей, що сиділи колом у різноманітних кріслах, кілька гостей скупчилося на ослінчику біля піаніно, дехто влаштувався на підлозі. Дівчина мигцем помітила келихи з червоним вином і поставлені на коліна тарілки. Хлопець із бородою й густою копицею кучерів читав щось уголос. Алекс здалося, наче вона дивиться на інший Єль, Єль без Лети й товариств, Єль, який міг відкритися їй і залишатися відкритим, якщо вона вивчить його ритуали й коди. У Дарлінґтоновому будинку дівчина почувалася злодюжкою. А сюди її запросили. Можливо, вона не пасувала до цієї компанії, але тут на неї чекали.
Алекс тихенько постукала у двері й, не дочекавшись відповіді, штовхнула їх. Будинок був незачинений, наче у світі не існувало небажаних гостей. На рядку гачків купами й оберемками висіли пальта. Підлоги не видно було під черевиками.
Белбалм побачила, що дівчина завмерла біля дверей, і жестом запросила її до кухні.
І тоді Алекс збагнула. Вона була своєю.
Звичайно, вона була своєю.
Слава Богу, вона була своєю і не мусила вдавати із себе когось іншого.
За плечем Белбалм дівчина помітила декана Сендоу, який розмовляв з двома студентами на канапі. Вона прослизнула на кухню, сподіваючись, що він її не помітив, а потім замислилася, чому взагалі переймається цим. Невже вона справді гадала, що це він нашкодив Тарі? Що був здатен на такий моторошний учинок? У вітальні «Іль-Бастоне» це здавалося можливим, але тут, у цьому теплому місці, де лилися безжурні розмови, Алекс такий варіант у голову не вкладався.
Кухня була простора, з білими шафками, чорною поверхнею і чистою підлогою, викладеною кахлем у шаховому порядку.
— Алекс! — гукнув Колін, коли вона з’явилася. Куди не плюнь, підозрювані в убивстві. — Я не знав, що ти прийдеш! Нам потрібні зайві руки. У що ти вбрана? Чорний колір — це нормально, але наступного разу вдягни білу сорочку.
Алекс не мала білої сорочки.
— Гаразд, — погодилася вона.
— Ну ж бо, заходь і поклади це на деко.
Алекс піддалася ритму подальших наказів. Ізабель Ендрюс, друга помічниця Белбалм, теж була тут, викладаючи на різні тарілки фрукти, випічку та загадкові купки м’яса. Їжа, яку тут готували, здавалася дівчині абсолютно чужою. Тільки-но Колін попросив передати йому сир, дівчина не відразу збагнула, що він лежить перед нею: не пластинки чи кубики чедеру, а велетенські брили, що скидалися на кварц та кордієрит, — а ще крихітний горщик меду, розсип мигдалю. Чисте мистецтво.
— Після читань і розмов вони перейдуть до десерту, — пояснив Колін. — Вона завжди готує меренги й маленькі tartes aux pommes[75].
— Декан Сендоу був тут і минулого тижня? — поцікавилась Алекс. Якщо був, вона зможе викреслити його зі списку, а якщо Колін не знає, то сам, мабуть, насправді не був у салоні тієї ночі.
Та перш ніж він відповів, крізь двері салунного типу пропливла професорка Белбалм.
— Звичайно, був, — озвалася вона. — Цей чоловік полюбляє пити мій бурбон.
Вона закинула до рота малесеньку суницю й витерла пальці рушником.
— Він торочив якусь дурню про Камю. Однак, говорячи про Камю, неможливо не городити дурні. Сама не знаю, чому чекала від нього чогось більшого, адже в нього в рамці біля стола висить одна з цитат Румі. Мені аж боляче від цього. Любий Коліне, переконайся, що в нас під рукою вдосталь білого й червоного.
Жінка простягнула порожню пляшку, і Колінове обличчя сполотніло.
— Усе гаразд, любий. Прихопи пляшечку й приєднуйся до нас. Алекс та інші попіклуються тут про все, чи не так? Ти приніс щось почитати?
— Я... так.
Колін вилетів з кухні, наче на його щиколотках щойно виросли крильця.