Алекс вишкірилася й узяла телефон, щоб викликати таксі.
— Тоді ми точно підемо.
«Якщо завтра я ще лишатимуся студенткою Єлю».
— Не чекай на мене, ма.
— Шльондро, ти гарнюня, — озвалася Лорін.
— Будь обережна, — попросила Мерсі.
— Порадь бути обережним йому, — кинула на прощання Алекс і зачинила за собою двері.
Водій висадив її біля кам’яних колон «Чорного В’яза», і дівчина пройшлася пішки довгою під’їзною доріжкою. Гараж був відчинений, і вона побачила запаркований всередині Дарлінґтонів «мерседес» винного кольору.
Перший і другий поверхи будинку були освітлені, і крізь вікно Алекс побачила Доус — вона помішувала щось на плиті. Щойно увійшовши, Алекс упізнала лимонний запах. Авголемоно. Дарлінґтонова улюблена страва.
— Ти рано, — кинула Доус через плече. — Маєш гарний вигляд.
— Дякую, — озвалася Алекс, несподівано знітившись.
Невже сережки й помада були її версією лимонного супу?
Дівчина зняла пальто й повісила на гачок біля дверей. Вона не була певна, чого очікувати від цієї ночі, але хотіла скористатися нагодою обшукати Дарлінґтонів кабінет і спальню, перш ніж приїде решта запрошених. Зраділа, що Доус усюди ввімкнула світло. Коли Алекс була тут минулого разу, її приголомшила самотність цього місця.
Спершу вона перевірила кабінет — приміщення з дерев’яними панелями й полицями, які щільно заставлені книжками, поряд із затишною сонячною терасою, де вона писала деканові Сендоу звіт про Тарину смерть. На столі був ідеальний лад, але шухлядки вщерть були напхані документами, що стосувалися «Чорного В’яза». У горішній Алекс знайшла старомодний щоденник і пожмакану пачку «Честерфілда». Вона не могла уявити, що Дарлінґтон затягається дешевими цигарками.
Пошуки в його чернечій келії на третьому поверсі виявилися так само безплідними. Космо пішов за нею й осудливо дивився, як вона висуває шухляди та нишпорить книжковими стосами.
— Так, я порушую його приватність, Космо, — погодилася Алекс, — проте мета в мене добра.
Схоже, таке пояснення кота влаштувало, і тепер він звивався в неї між ніг, притискаючись головою до берців і гучно муркочучи. Дівчина почухала котика між вухами та взялася гортати книжки, складені біля Дарлінґтонового ліжка, — усі вони стосувалися промисловості Нової Англії. Вона зупинилася на чомусь, схожому на старий каретний каталог (папір був пожовклий, а кутики надірвані), запечатаний у пластиковий пакет задля убезпечення від впливу довкілля. Родина Норта виготовляла екіпажі.
Алекс обережно дістала каталог з пакета. Детальніше дослідження підказало, що це своєрідний дайджест новин для нью-гейвенських виробників різноманітних екіпажів і фахівців дотичних галузей. Там були виконані вручну малюнки коліс, замків та ліхтарів і, на третій сторінці, повідомлення великим жирним шрифтом про будівництво новісінької фабрики «Норт і сини», що матиме виставкову залу для майбутніх покупців. На берегах Дарлінґтоновими рішучими карлючками було написано: «Перша?»
«Оце й усе? Ну ж бо, Дарлінґтоне. Перша що?»
Алекс почула шурхіт шин на гравійній доріжці й визирнула у вікно на фари двох машин: трохи потертої «ауді» та блискучого синього «ленд-ровера», що не відставав.
«Ауді» заїхала до гаража й стала поряд з Дарлінґтоновим «мерседесом», і за мить Алекс побачила, як з неї вийшли декан Сендоу й дівчина — певно, Мішель Аламеддін. Стерн точно не знала, чого очікувала, проте Мішель мала цілком пересічний вигляд. Копиця густих кучерів на плечах, кутасте обличчя з елегантно висмиканими бровами. Вона була вбрана в гарно пошите чорне пальто й чорні чоботи до коліна. І хай навіть Алекс ніколи не бувала в Нью-Йорку, Мішель, на її думку, мала дуже нью-йоркський вигляд.
Дівчина запхала каталог екіпажів назад у пакет і поквапилась донизу сходами. Сендоу й Мішель уже вішали пальта в передпокої, а за ними зайшли літня жінка й витрішкуватий хлопчина з ірокезом та величезним рюкзаком на плечах. Алекс знадобилося кілька секунд, щоб упізнати їх без білих мантій, але потім спогади впорядкувалися: Джош Зелінський, президент делегації «Святого Аврелія», і випускниця, яка минулої осені керувала письменницьким ритуалом, що мало не пішов шкереберть. Амелія.
Дарлінґтон переконав Авреліанців, нібито винні були вони, а не Алекс. І тієї самої ночі, неабияк збентеживши Доус, вони з Дарлінґтоном набралися дорогого червоного вина й розтрощили цілий буфет невинного кришталю разом з непоказним набором порцелянових сервірувальних тарелів, які, мабуть, заслуговували на смерть. Алекс пам’ятала, як стояла посеред кімнати, повної розбитого скла й керамічних черепків, почуваючись краще, ніж протягом кількох минулих років. Дарлінґтон оглянув завдану шкоду, додав до гармидеру свою склянку і, затинаючись, пробурмотів: «У цьому є якась метафора, Стерн. Я подумаю про неї, коли протверезію».