— Хто, в біса, не вимкнув світло? — запитав літній чоловік, який стояв поза колом. Він був жахливо худорлявий, на голові залишився ріденький кущик волосся, халат розхристаний, через що було видно хирляві груди й поморщені геніталії. З рота звисала цигарка.
Він не був виразним і прозорим, якими Алекс зазвичай бачила Сірих; вигляд у нього був... ну, сірий. Так, наче, дівчина дивилася на нього крізь кілька шарів матового шифону. Серпанок.
— Спрацювало! — вигукнув Джош.
— Скористайтеся дзвониками, — крикнула Амелія. — Покличте його додому!
Алекс підняла срібний дзвіночок, що лежав біля ніг, і побачила, як решта зробила те саме. Вони закалатали дзвониками: солодкий звук линув колом, перекриваючи гуркіт музики й хаос у будинку.
Вікна розчахнулися. Алекс почула, як завищали шини й десь унизу щось гучно гупнулося. Навколо себе вона бачила танцюристів: повз неї проплив юнак з густими вусами, дуже схожий на Дарлінґтона, у костюмі, який мав такий вигляд, наче зберігався в музеї.
— Стоп! — вигукнув Сендоу. — Щось не так! Припиніть дзвонити!
Алекс схопилася за язичок дзвоника, щоб він стих, і побачила, що решта вчинила так само. Проте дзвоники не змовкли. Вона відчувала, як її дзвін вібрує в руках, наче змагаючись із нею, а передзвін дедалі гучнішає.
Дівчина постерегла, що розпашіла. У кімнаті щойно панував крижаний холод, а тепер вона пітніла. Повітря просяк сірчаний сморід. Вона почула, як крізь підлогу рветься стогін — глибокий басовитий гуркіт. Пригадала крокодилів, що перегукувалися з протилежних берегів річки в потойбіччі. Те, що звільнилося, те, що увійшло до кімнати, було великим. Значно, значно більшим. І, судячи зі звуків, воно було голодним.
Дзвіночки зайшлися вереском. Їх звук нагадував розлючену юрбу, натовп, ладний до жорстокого нападу. Алекс відчувала, як від вібрації тремтять долоні.
Бум. Будинок струснувся.
Бум. Амелія втратила рівновагу, вхопилася за Зелінського, щоб устояти на ногах, і впустила дзвіночок, який не припиняв дзвеніти.
Бум. Цей самий звук Алекс чула тієї ночі на віщуваннях, звук, з яким щось намагалося пробитися крізь коло, увірватися до їхнього світу. Тієї ночі Сірі в анатомічному театрі прорвалися крізь Серпанок і розтрощили бильця. Тоді Алекс подумала, що вони намагаються знищити захисне коло, але що, як вони намагалися захиститися всередині? Що, як вони боялися того, що наближалося. Низький гуркотливий стогін знову струсонув кімнату. Здавалося, наче розчахнулися щелепи якоїсь доісторичної потвори.
Алекс відригнула й відчула позови до блювоти, сморід сірки став таким нестерпним, що вона відчувала його, цей огидний присмак у роті.
«Вбивця, — упевнений і гучний голос заглушив дзвіночки — Дарлінґтонів голос, але глибший, схожий на гарчання. Розлючений. — Вбивця».
«От лайно». Оце так він тримає язика за зубами.
А тоді Алекс побачила його — воно постало над колом, наче не було ні стелі, ні третього поверху, ні будинку взагалі: чудовисько — як ще можна це назвати? — з рогами й міцними зубами, таке велетенське, що його неповоротке тіло зникало в нічному небі. Вепр. Баран. А ззаду тулуб укритий пластинками, наче в скорпіона. Свідомість дівчини кидалася від жаху до ще більшого жаху, не в змозі цього усвідомити.
Алекс збагнула, що кричить. Усі кричали. Здавалося, наче стіни пойняті вогнем.
Стерн відчувала його жар на щоках, волосся на руках обгоріло.
Сендоу почовгав у центр кола. Він жбурнув свій дзвоник і заревів:
— Lapidea est lingua uestral[76] — Декан розкинув руки, наче диригував оркестром, обличчя в спалаху вогню стало золотавим. Чоловік здавався молодим. Здавався незнайомцем. — Silentium domus uacuae audito! Nemo gratus accipietur![77]
Вікна в бальній залі захряснулися, скло розсипалося. Алекс упала на коліна, затуляючи руками голову.
Вона чекала, серце гупало в грудях. Лише тоді дівчина зрозуміла, що дзвоники стихли.
Тиша м’яко торкалася вух. Розплющивши очі, Алекс побачила, що свічки знову розцвіли полум’ям, купаючи все навкруги в м’якому світлі. Наче нічого й не сталося, наче все це було приголомшливою ілюзією, окрім друзок розбитого скла, що вкривали підлогу.
Амелія і Джош схлипували, стоячи на колінах. Доус скрутилася на підлозі, затиснувши руками рота. Мішель Аламеддін тинялася туди-сюди, бурмочучи:
— Срака. Срака. Срака.
Крізь розбиті вікна дмухав вітер, нічне повітря після сірчаного смороду пахнуло холодом і чимось солодким. Сендоу стояв, витріщаючись на те місце, де постала потвора. Його ошатна сорочка була просякнута потом.