Алекс змусила себе підвестися й підійшла до аспірантки, чавлячи ногами скло.
— Доус, — погукала вона, вклякнувши й поклавши руку дівчині на плече. — Пеммі?
Та плакала, сльози залишали на її щоках повільні безмовні сліди.
— Його нема, — сказала вона. — Його справді більше нема.
— Але я чула його, — заперечила Алекс.
Принаймні когось дуже схожого на нього.
— Ти не розумієш, — не вгавала Доус. — Та штука...
— Це була сатанинська потвора, — утрутилася Мішель. — Вона говорила його голосом. Це означає, що вона його зжерла. Хтось пустив її до нашого світу. Перетворив її на печеру, до якої увійшов Дарлінґтон.
— Хто? — перепитала Доус, витираючи з обличчя сльози. — Як?
Сендоу обійняв дівчину.
— Я не знаю. Але ми довідаємося.
— Але якщо він помер, то мав би опинитися на протилежному боці, — озвалася Алекс. — А його там немає. Він...
— Він зник, Алекс, — повторила Мішель. Голосу неї був хрипкий. — Його немає з протилежного боку. Його немає за Серпанком. Його зжерли з душею і рештою.
«Це не портал», — саме ці слова сказав Дарлінґтон у підвалі Розенфельду. І тепер Алекс зрозуміла, що він мав на увазі, що намагався сказати, перш ніж та штука проковтнула його. «Це не портал. Це рот».
Дарлінґтон не зник. Його з’їли.
— Такого ніхто не може пережити, — пояснив Сендоу. Голос у нього був хрипкий. Чоловік зняв окуляри, й Алекс побачила, як він витирає очі. — Жодна душа не може знести таких страждань. Ми викликали полтергейста, відлуння. Та й по всьому.
— Його більше немає, — повторила Доус.
Цього разу Алекс не заперечила.
Вони зібрали дзвіночки Авреліанців, і декан Сендоу сказав, що потелефонує й домовиться, щоб завтра вранці вікна бальної зали забили дошками. Засніжило, але вже було запізно, щоб дати цьому раду. Та й кого це тепер займало. Власник «Чорного В’яза», його захисник більше ніколи не повернеться.
Вони повільно посунули до виходу. Коли всі увійшли в кухню, Доус розридалася. Усе здавалося таким безглуздим і обнадійливим: повні келихи вина, охайно викладені овочі, на плиті каструлька із супом.
Надворі вони побачили, що Дарлінґтонів «мерседес» зіштовхнувся з «лендровером» Амелії. Саме цей гуркіт і почула Алекс. Деніелевою машиною заволоділа луна, яку вони притягнули до цього світу.
Сендоу зітхнув:
— Я викличу евакуатор і почекаю з тобою, Амеліє. Мішель...
— Я можу викликати таксі до вокзалу.
— Перепрошую, я...
— Усе гаразд, — запевнила дівчина.
Вона здавалася неуважною, збентеженою, наче не могла вирахувати спільний знаменник, наче лише тепер збагнула, що всі ці роки свого перебування в Леті ходила пліч-о-пліч зі смертю.
— Алекс, ти можеш відвести Доус додому? — запитав Сендоу.
Аспірантка витерла рукавом залите слізьми обличчя.
— Я не хочу додому.
— Тоді до «Іль-Бастоне». Я приєднаюся до вас, щойно зможу... — Чоловік затнувся. — Точно не знаю, що ми робитимемо далі.
— Звісно, — озвалася Алекс і дістала телефон, щоб замовити таксі, а потім обійняла Доус і повела її під’їзною доріжкою слідом за Мішель.
Вони стояли мовчки біля кам’яних колон, залишивши позаду «Чорний В’яз», а навколо кружляла снігом завірюха.
Машина Мішель приїхала першою. Дівчина не запропонувала вирушити з нею, але, сідаючи, повернулася до Алекс.
— Я працюю у відділі подарунків і комплектування фондів Батлерівської бібліотеки в Колумбії, — сказала дівчина. — Якщо виникне потреба.
Перш ніж Алекс відповіла, Мішель зникла в машині. Таксі повільно поповзло вулицею, обережно просуваючись снігом, червоні задні фари зменшилися до розміру іскорок.
Алекс обіймала Доус, боячись, що та може вирватися. До цієї миті, до цієї ночі можливим було все що завгодно, і Алекс по-справжньому вірила, що Дарлінґтон якимось чином неодмінно повернеться, якщо не під цим молодиком, то під наступним. А тепер чари надії зникли, і жодна магія не могла їх відродити.
Золотий хлопчик Лети зник.
26
Зима
— Ти ж залишишся, правда? — запитала Доус, коли вони увійшли до фоє «Іль-Бастоне».
Будинок навколо них зітхав, немов відчував, що дівчата сумують. Чи знав він? Чи знав він від самого початку, що Дарлінґтон ніколи не повернеться?
— Звичайно.
Алекс була вдячна, що Доус потребувала її саме тут. Їй не хотілося залишатись на самоті або намагатись надівати радісну маску для сусідок по кімнаті. Просто зараз вона не могла прикидатися. Проте водночас не могла віднайти хоч дрібку надії.