Цей спосіб Алекс відкрила вже після Дарлінґтонового зникнення. Час повертатися разом з Мерсі на ранковий холод. Їй завжди подобалися прогулянки зі Старого кампусу до обідньої зали Коледжу ДжЕ, але квадратна плаза в сірому денному світлі мала не такий чарівний вигляд. Уночі зашмаровані кучугури снігу мерехтіли непевною білістю, а зараз були заляпані, з коричневими крайками — купи брудної білизни, наготовленої до прання. Вежа Гаркнесса стриміла над цим усім, наче розплавлена свічка, її дзвони вибивали нову годину.
Алекс знадобилося кілька тижнів, щоб збагнути, чому Єль здавався їй якимось неправильним. Йому абсолютно бракувало гламуру. Лос-Анджелесу, навіть Веллі був притаманний стиль, хоч би й за найгіршої погоди. Навіть її мама зі своїми пурпурними тінями для очей та грубою бірюзою, навіть їхнє безрадісне помешкання із шалями на лампах, навіть її друзі, що без копійчини збиралися на барбекю на задвірку, відходячи від учорашньої ночі, дівчата у вузеньких шортиках, з оголеними пупами, з довгим, аж до попереку, волоссям, хлопці з поголеними головами, наяложеними чубами або густими дредами. Усе й усі мали свій лук.
А тут усе здавалося бляклим. У всіх була така собі форма: спортсмени навіть у холоднечу носили бейсболки задом наперед і довгі широкі шорти, а ключі підвішували на шнурки й розмахували ними, наче денді; дівчата вдягалися в джинси й стьобанки; театрали фарбували гривки в кислотні, як «Кул-Ейд»[32], кольори. Твій одяг, твоя машина, музика, яка гупає з неї, покликані розповісти людям про те, ким ти є. А тут здавалося, наче хтось поспилював усі серійні номери, повитирав усі відбитки пальців. «Хто ти? — подеколи думала Алекс, дивлячись на якусь дівчину в темно-синьому пальті: бліде обличчя схоже на спадний місяць під вовняною шапкою, хвостик волосся лежить на плечі мертвою тваринкою. — Хто ти?»
Мерсі була винятком. Віддавала перевагу несамовитим візерункам, доповнюючи образ якимись із, здавалося, нескінченної кількості окулярів — носила їх на блискучих мотузочках на шиї, хоча Алекс ніколи не бачила, щоб та ними користувалась. Сьогодні вона обрала парчеве пальто, вишите квітами молочаю-різдвяника, у якому скидалася на ексцентричну наймолодшу у світі бабусю.
Коли Алекс вигнула брови, Мерсі сказала тільки:
— Люблю все кричуще.
Вони ввійшли до зали відпочинку в ДжЕ, тепле повітря хмаркою згустилося навколо них. Зимове світло падало на шкіряні канапи водянистими прямокутниками — усе це було сором’язливою, удавано скромною прелюдією до високих крокв і кам’яних альковів обідньої зали.
Мерсі засміялася.
— Ти так усміхаєшся лише перед тим, як поїсти.
Це була правда. Якщо Байнеке — це Дарлінґтонів храм, то обідня зала була місцем, якому Алекс віддавала шану щодня. У сквоті у Ван-Найсі вони жили, харчуючись їжею з «Тако белл» чи «Сабвей», коли мали грошенята, і пластівцями — іноді вона була в такому розпачі, що заливала їх солодкою газованою водою, — коли сиділи на мілині. Щоразу, коли їх запрошували на барбекю до Ейтана, вона крала пакунок з булочками для хотдога, аби вони мали на що намастити арахісове масло, а якось спробувала скуштувати сухий корм Локі, але її зуби з ним не впорались. Навіть коли Алекс жила з мамою, вони їли заморожені страви та зварений у пакетиках рис, а коли Міру затягло в продажі «Гербалайфу», харчувалися дивними коктейлями й дієтичними батончиками. Алекс тижнями брала із собою до школи суміш для протеїнового пудингу.
Думка про те, що десь на неї тричі на день могла чекати гаряча їжа, досі приголомшувала. Утім, не було жодної різниці, що чи скільки вона їла — здавалося, наче тіло, яке так довго помирало від голоду, тепер стало ненажерливим. Щогодини в шлунку бурчало й гримало, не гірш за дзвони на вежі Гаркнесса. Алекс завжди забирала із собою два бутерброди й трохи печива із шоколадною крихтою, загорнутого в серветку. Запаси їжі в наплічнику були гарантією безпеки. Якщо все закінчиться, якщо в неї все заберуть, вона принаймні кілька днів не голодуватиме.
— Це добре, що ти так багато тренуєшся, — зауважила Мерсі, коли Алекс укинула до рота гранолу. Халепа була в тім, що вона цього не робила, і зрештою її метаболізм відмовиться співпрацювати, проте Алекс цим не переймалася. — Як гадаєш, це буде занадто, якщо ми вдягнемо спідниці на «Відрив „Омеги“» сьогодні ввечері?