— А що потім?
— Потім попрацюємо з дверима. Сірі можуть перервати ритуал, а нам не треба, щоб магія такого штибу вийшла з-під контролю. Магії потрібна рішучість. Розпочавшись, цей ритуал шукатиме крові, а якщо заклинання вихопиться зі стола, воно може буквально розрізати навпіл якогось чемного студента-юриста, що навчається за квартал звідси. На одного юриста, який набридатиме світові, менше, але мені казали, що жарти про юристів застаріли. Тож якщо Сірі спробують прорватися, ти маєш два варіанти: висипати на них Пилюку або смертельні слова.
Сірі ненавиділи будь-які згадки про смерть чи помирання: голосіння, похоронні пісні, вірші про смуток чи втрату, навіть якісно сформульований газетний некролог — могли зарадити у випадку з ними.
— А можна скористатися і тим і тим? — поцікавилась Алекс.
— Насправді в цьому немає потреби. Ми не марнуємо силу, якщо не вимушені.
Вигляд у дівчини був скептичний. Її стривоженість заскочила Деніела зненацька. Алекс Стерн, можливо, була розбещена й неосвічена, але часто демонструвала холоднокровність, принаймні коли йшлося не про нічних метеликів. Куди поділася та криця, яку він помітив у дівчині раніше? І чому її страх так сильно засмутив його?
Щойно вони закінчили наносити позначки, замкнувши коло, як через турнікет пройшов юнак, майже до очей загорнутий у шарф.
— Шановний гість, — пробурмотів Дарлінґтон.
— Хто це?
— Зеб Ярровман, вундеркінд. Чи колишній вундеркінд. У німців, поза сумнівом, є слово для обдарованих людей, котрі виростають з enfant terrible[36].
— Кому, як не тобі, знати, Дарлінґтоне.
— Це було занадто жорстоко, Стерн. Я ще маю час. Зеб Ярровман написав роман, навчаючись на третьому курсі Єлю, опублікував його ще до випуску й кілька років поспіль був улюбленцем нью-йоркського літературного осередку.
— Хороша книжка?
— Вона не була поганою, — визнав Дарлінґтон. — Тривога, божевілля, юнацьке кохання, звичайні теми для bildungs-roman[37] — і все це на тлі Зебової праці на дядьковій збанкрутілій молокофермі. Але проза справляла враження.
— Тож він тут у ролі чийогось наставника?
— Він тут, тому що «Король закапелків» вийшов друком майже вісім років тому, а Зеб Ярровман відтоді не написав жодного слова.
Дарлінґтон помітив, як Зелінський подав сигнал Імператорові: «Час починати».
Авреліанці вишикувалися двома однаковими шеренгами, обличчям одне до одного обабіч довгого стола. Вони були в білих мантіях, схожих на вбрання хористів, з довгими звуженими рукавами, що лягали на стільницю. Джош Зелінський стояв біля одного краю, а Імператор — біля другого. Вони наділи білі рукавички, схожі на ті, якими користуються під час роботи з архівними рукописами, і розгорнули сувій, завдовжки з цілий стіл.
— Пергамент, — пояснив Дарлінґтон. — Зроблений із сап’яну й просочений бузиною. Подарунок музі. Але вона вимагає ще дечого. Ходімо. — Він повів Алекс до їхньої першої позначки. — Ти спостерігатимеш за південними й східними ворітьми. Не стій між позначками, якщо в цьому немає абсолютної потреби. Якщо побачиш наближення Сірого, просто стань у нього на шляху та скористайся кладовищною грязюкою або промов смертельні слова. Я пильнуватиму за північчю й заходом.
— Як? — У її голосі чувся знервований уїдливий відтінок. — Ти їх навіть не бачиш.
Дарлінґтон понишпорив у кишені й дістав слоїчок з еліксиром. Більше відкладати не міг. Зламав воскову оболонку, відкоркував і, не даючи шансу втрутитися думкам про самозбереження, проковтнув уміст пляшечки.
Йому не вдавалося звикнути до цього. І він сумнівався, що колись удасться: нудотний позов, гірка ін’єкція, що прокотилась м’яким піднебінням і злетіла аж до задньої частини черепа.
— Трясця твоїй матері, — видихнув Дарлінґтон.
Алекс кліпнула.
— Здається, уперше чую, як ти лаєшся.
Хлопець здригнувся від холоду й спробував опанувати тремтіння, що охопило його тіло.
— Я в-в-в-важаю л-л-л-лайку чимось на кшталт зізнання в коханні. Нею слід користуватися так само ощадливо й лише від щирого с-с-серця.
— Дарлінґтоне... а зуби мають стукотіти?
Він спробував кивнути, але, звичайно, і так уже кивав — хай насправді це були судоми.
Випиваючи еліксир, ти немов занурюєш голову у Всесвітній Холод, немов ступаєш крок у довжелезну темну зиму. Або, як сказала колись Мішель: «Наче тобі в дупу запхали бурульку». «Я б одразу й не визначив, куди саме», — спромігся тоді пожартувати Дарлінґтон. Але йому хотілося звільнитися від страхітливого тремтіння. Річ була не лише у відчутті холоду чи дрижаках. Здавалося, наче ти мимохіть торкнувся чогось жахливого. Тоді Деніелові не вдалося точно визначити почування, але за кілька місяців він прямував по шосе І-95, аж раптом фура виїхала на його смугу, розминувшись із ним на кілька міліметрів. Тіло накрило хвилею адреналіну, а рот наповнився гірким смаком потовченого аспірину — і він пригадав смак кулі Гайрама.