Дарлінґтон кинувся їм напереріз, гаркнувши найкоротші й найжорстокіші смертельні слова, які знав:
— «Невиплаканий! — крикнув він. — Нешанований, забутий!»[39]
Дехто із Сірих сповільнив крок, а хтось навіть кинувся навтьоки.
— «Невиплаканий, нешанований, забутий!» — повторив ще раз хлопець.
Але вони вже рухалися за інерцією — юрба Сірих, видимих лише Алекс і йому, вбраних в одяг різноманітних епох, хтось старий, хтось молодий, хтось поранений і скалічений, а хтось цілий.
Якщо вони дістануться стола, ритуал урветься. Ярровман, поза сумнівом, помре й може забрати із собою добру частину Авреліанців. Магія здичавіє й вирветься з-під контролю.
Та якщо куб Байнеке був живою домівкою слів, то це був і суцільний велетенський меморіал закінченню всього живого. Посмертна маска Тортона Вайлдера. Зуб Езри Паунда. Елегії сотень авторів. Дарлінґтон згадував слова... Гарт Крейн до Мелвілла. Бен Джонсон на синову смерть. «Реквієм» Роберта Луїса Стівенсона. Мозок гарячкувато шукав якоїсь точки опори. «Почни з чогось. Почни з будь-чого».
Розпусна кістка, співаю пісню,
І йду туди, де кістка трісне.
Господи милосердний. Як так вийшло: намагаючись приборкати щось надприродне, він звернувся за допомогою до вірша Фоулі про скелета-коханця?
Кілька Сірих пішли геть, але йому потрібно було ще щось із біса серйозне.
Горацій.
І попри все зима бреде до нас, збираючись на силі,
Вже хвилі від ходи її далекої сягають наших берегів і скель,
Поки смакуємо неспішне літо, як вино, аж ось...
Тепер вони зупинилися, дехто затиснув вуха.
Дивись, у прозорому зимовому повітрі
День повис тендітним серпанком,
Здається, він торкається твоєї руки. Схопи його, бо це лише мить![40]
Деніел випростав руки перед собою, ніби хотів відштовхнути привидів. Чому він не міг пригадати першу строфу поеми? Тому що вона його не цікавила. «Навіщо знати те, що знати ні до чого?»
«І попри все зима бреде до нас, збираючись на силі...» — повторив він. Однак, відштовхуючи Сірих назад за межі порушеного входу й тягнучись за крейдою, Дарлінґтон визирнув крізь скляну стіну бібліотеки. На вулиці збиралася ціла орда: потік Сірих, видимий крізь прозорі стіни, оточив будівлю. Йому не вдасться вчасно поновити позначки.
Алекс досі була на підлозі й так несамовито тремтіла, що він бачив її дрижаки навіть звіддалік. Коли магія вирветься, вона може для початку вбити їх двох.
— Кріпись! — повторювала вона знову і знову. — Кріпись.
— Цього замало!
Сірі помчали до бібліотеки.
— Mors uincit omnia! — заверещав Дарлінґтон, повертаючись до слів, надрукованих у кожному посібнику Лети.
Імператор й Авреліанці підвели погляди від стола; тільки Зеб Ярровман досі губився серед ритуальних страждань, залишаючись глухим до хаосу, який увірвався до кола. А потім повітря розітнув голос, тоненький і хиткий, що не говорив, а співав...
— Pariome ті madre еп una noche oscura.
Алекс співала, перериваючи мелодію схлипуваннями:
— Ропіте por nombre піñа у sin fortuna.
«Моя мати народила мене темної ночі й назвала мене знедоленою дівчинкою».
Іспанська, але ламана. Якийсь діалект.
— Ya crecen las yerbas у dan amarillo triste mi corazdn vive con suspiro.
Він не знав цієї пісні, та її слова, схоже, змусили Сірих пригальмувати.
«Листя росте й вкривається золотом. Моє серце б’ється й зітхає».
— Ще! — сказав Дарлінґтон.
— Я не знаю решту пісні! — крикнула Алекс.
Сірі рушили вперед.
— Скажи щось, Стерн! Нам потрібно більше слів.
— Quien по sabe de mar по sabe de таї!
Ці слова вона не співала — вона вигукувала їх знову і знову.
«Тому, хто не знає моря, невідомі страждання».
Вервечка Сірих за стінами зупинилась, привиди озиралися через плече: їх щось переслідувало.
— Не зупиняйся! — наказав Деніел.
— Quien по sabe de mar по sabe de таї!
Це була хвиля, велетенська хвиля, що з нічого виникла над площею. Але як? Вона навіть не промовила смертельних слів. «Тому, хто не знає моря, невідомі страждання». Дарлінґтон навіть не був певен, який сенс криється в цих словах.
Хвиля зростала, і хлопцеві на думку спали нові слова — Вергілія, справжнього Вергілія. З «Буколік»:
— «Поглине все хай океанська безжальна холодна безодня! — продекламував він. Хвиля зіпнулася вище, затуляючи будинки й небо позаду себе. — Ліси, прощавайте! У хвилі бурхливі зі скелі гірської, З самого вершечка я кинусь: прийми цей дарунок останній!»[41]