Повернувшись додому, Алекс якомога швидше помилася в душі. Вона почувалася занадто вразливою, занадто оголеною. А що, як він повернеться? Що, як по неї прийде щось інше? Що могло зупинити його, зупинити їх і не дати знайти її? Вона ж бачила, як вони проходили крізь стіни. То невже зможе хоч десь почуватися в безпеці?
Алекс бігцем вискочила з душу й прослизнула до кухні, щоб покопирсатися в їхній скриньці з усіляким непотребом. Вона чула, як мама бурмотіла комусь у телефонну слухавку в спальні:
— Вони думають, що її колись могли зґвалтувати, — сказала Міра. Вона плакала. — І через це вона тепер удає, наче відбувається щось подібне... Не знаю. Не знаю. У неї був той тренер з плавання. Він завжди здавався трохи ненормальним, і Алекс не подобалося ходити в басейн. Можливо, тоді щось сталося?
Алекс ненавиділа басейн, бо там була Тиха дитина з діркою в лівому боці черепа, яка полюбляла тусуватися біля заіржавілого підвищення на місці колишнього трампліна.
Вона копирсалась у шухляді, аж поки не знайшла маленький червоний кишеньковий ножик. Дівчинка взяла його із собою в душ і поклала в мильницю. Не знала, чи стане він у пригоді проти Тихих, але від його присутності трохи ліпшало. Вона швиденько помилася, витерлася, вдягнула піжаму, а потім вийшла до вітальні, де скрутилася на канапі з загорнутим у рушник волоссям. Мама, напевно, почула, як вимкнувся душ, позаяк за кілька хвилин вийшла зі спальні.
— Привіт, мала, — сказала вона тихо. Очі в неї були червоні. — Ти голодна?
Алекс не відводила погляду від телека.
— Можемо замовити справжню піцу?
— Я можу сама приготувати тобі піцу. Хочеш мигдального сиру?
Дівчинка не відповіла. За кілька хвилин вона почула, як мама телефоном замовляє щось у піцерії «Амічіз». Вони поїли біля телека, і Міра вдавала, наче не спостерігає за донькою.
Алекс їла, аж поки шлунок не заболів, а потім ще трохи. Для мультиків уже було запізно, і програма змінилася легковажними ситкомами про чарівників-підлітків і близнюків, що жили в лофтах; у школі всі вдавали, що вже переросли такі передачі. «Хто ці люди? — розмірковувала Алекс. — Хто ці щасливі, звичні, кумедні люди. Чому вони такі неналякані?»
Її мама ледаче гризла скоринку. Кінець кінцем вона потягнулася до пульта й вимкнула звук.
— Мала, — сказала вона, — Ґелексі.
— Алекс.
— Алекс, ти можеш зі мною поговорити? Ми можемо поговорити про те, що сталося?
Дівчинка відчула, яку горлі набрякає сміх, завдаючи їй болю. Чим він вихопиться назовні — реготом чи плачем? «Ми можемо поговорити про те, що сталося?» Що їй слід сказати? «Привид намагався зґвалтувати мене? Можливо, він таки зґвалтував?» Вона не знала, чи рахувалося, наскільки глибоко всередину він дістався. Та це не мало значення, позаяк їй однаково ніхто не повірить.
Алекс стиснула ножик у кишені піжамних штанів. Серце раптом шалено загупало. Що вона може сказати? «Допоможи мені. Захисти мене». От тільки ніхто цього не зможе. Ніхто не здатен бачити того, що завдає їй болю. Можливо, вони взагалі нереальні. Це й було найгірше. А що, як вона все це вигадала? Можливо, вона просто божевільна, і що тоді? Їй хотілося закричати й ніколи не змовкати.
— Мала? — Мамині очі знову набрякли слізьми. — Хай би що сталося, ти не винна. Ти ж це знаєш, правда? Ти...
— Я не можу повернутися до школи.
— Ґелексі...
— Мамо, — сказала Алекс, повертаючись до матері й хапаючи її за зап’ястя, вимагаючи уваги, — мамо, не змушуй мене йти іуди.
Міра спробувала обійняти доньку.
— Ох, зірочко моя маленька.
І тоді Алекс заверещала. Вона взялася відбиватися від мами ногами.
— Ти грьобана невдаха, — кричала вона знову і знову, аж поки мама не розплакалась, а вона сама не замкнулася в кімнаті, відчуваючи, як її нудить від сорому.
Міра дозволила Алекс залишитися вдома до кінця тижня. Вона знайшла психолога, до якого хотіла відвести доньку на кілька сеансів, але тій не було чого сказати.
Мати благала її, намагалася підкупити смаколиками й годинами біля телека, але нарешті не витримала:
— Поговориш із психологом або повертаєшся до школи.
Тож наступного понеділка Алекс повернулася до школи.