З нею ніхто не розмовляв. Майже ніхто не дивився на неї, а знайшовши у своїй шафці в спортзалі спагеті, дівчинка зрозуміла, що Меґан усе розповіла.
Їй дали прізвисько Кривава Мері. Обідала вона відтепер сама. Ніхто ніколи не вибирав її партнеркою для лабораторних робіт або шкільних екскурсій, тож учителі нав’язували її іншим дітям. Від розпачу Алекс спробувала розповісти Меґан, що ж сталося насправді, спробувала все пояснити. Вона зрозуміла, що це рішення було дурницею, щойно почала розповідати про те, що бачила, про те, що знала, і помітила, як Меґан задкує від неї з відчуженим поглядом, накручуючи на вказівний палець кучерик блискучого каштанового волосся. Та що далі відсувалася подруга, що напруженішим ставало мовчання, то більше Алекс говорила, наче десь серед усіх цих слів ховався таємний код, ключ, який поверне їй сяйво того, що вона втратила.
Кінець кінцем Меґан лише видушила:
— Гаразд, мені вже час.
А потім зробила те, на що Алекс очікувала: переповіла все іншим.
Тож коли Сара Мак-Кінні попросила Алекс зустрітися з нею в «Трес мучачос», щоб поговорити з привидом бабці, дівчинка знала, що все це напевно підстава, один великий розіграш. Проте однаково пішла іуди, сповнена сподівань, і сиділа у фуд-корті, намагаючись не розплакатись.
Саме тоді Мош, яка стояла біля стійки з хотдогами на паличці, помітила її й пожаліла. Мош навчалася в старших класах, мала фарбоване волосся й тисячу срібних перснів на мертвотно-блідих руках. Вона чудово зналася на гидких дівчатках і запросила Алекс позависати з її друзями на паркувальному майданчику торговельного центру.
Алекс не знала, як поводитись, тож стояла, запхавши руки в кишені, аж поки хлопець Мош не запропонував їй бульбулятор, який вони передавали по колу.
— Їй дванадцять! — обурилась Мош.
— У неї стрес, я ж бачу. І вона крута, еге ж?
Алекс бачила, як у школі старші підлітки курять самокрутки з травичкою та цигарки. Вони з Меґан теж удавали, наче палять, тож вона принаймні знала, що дим не слід видувати, як цигарковий.
Дівчинка притиснула губи до бульбулятора, втягнула дим, спробувала затримати його й гучно зайшлася кашлем.
Мош та її друзі зааплодували.
— Бачиш? — озвався хлопець Мош. — Ця мала крута. І гарненька.
— Не будь покидьком, — кинула Мош. — Вона ще дитина.
— Я ж не сказав, що хочу її трахнути. До речі, як тебе звуть?
— Алекс.
Хлопець Мош простягнув їй руку; на обох зап’ястях у нього були шкіряні браслети, а передпліччя вже вкриті темним волоссям. Він анітрохи не походив на хлопців з її класу. Дівчинка потиснула йому руку, і він підморгнув.
— Приємно познайомитись, Алекс. Я Лен.
За кілька годин, заповзаючи до ліжка, водночас сонна й невгамовна, Алекс збагнула, що, відколи дим потрапив у її легені, вона не бачила жодного мерця.
Пізніше вона дізналася, що це був компенсатор. Спрацьовував алкоголь, оксі[48], будь-що, що розмивало фокус. Найдієвішим був валіум. Він робив усе м’яким і загортав її саму у вату. Спіди[49] стали великою помилкою, а надто адерол, але найгірше було після екстазі[50]. Одного разу, припустившись цієї помилки, Алекс не лише бачила Сірих, але й відчувала їх, їхній смуток, їхній голод, що звідусіль сочився до неї. Нічого схожого на той випадок з туалетом на екскурсії з нею більше не траплялося. Ніхто з Тихих не міг доторкнутися до неї, але вона не знала чому.
І вони досі були скрізь.
Найчарівніше було те, що з новими друзями, з новими обдовбаними друзями вона могла поводитися як божевільна, і їх це не займало. Їм це здавалося смішним. Вона була наймолодша дитина в їхній тусовці, їхньою мазункою, і всі сміялися, коли вона патякала про нереальні речі. Мош називала дівчат на кшталт Меґан «білявими сучками» і «милими мутантками». Вона казала, що всі вони «маленькі сумні рибки, які пісяють у річку, а потім з неї п’ють». Казала, що готова вбити за таке чорне, як в Алекс, волосся, а коли дівчинка повідомила, що світ повний привидів, які намагаються пробитися всередину, Мош лише похитала головою й відповіла: «Присягаюся, Алекс, тобі слід це записати».
Алекс залишили на другий рік. Відрахували. Вона цупила готівку з маминого гаманця, потім хатні дрібнички й нарешті дідів срібний келих для кідуша[51]. Міра плакала, кричала та запроваджувала вдома нові правила. Алекс порушувала їх усі, почувалася винною через те, що засмучувала маму, і лютилася через своє почуття провини. Усе це її втомлювало, і зрештою вона припинила повертатися додому.
Коли Алекс виповнилося п’ятнадцять, мама зібрала останні заощадження та спробувала відправити її на реабілітацію для складних підлітків, де виховували переляком.