«Задоволення від чудово виконаної роботи», — це була одна з улюблених фраз мами Алекс. «Важка робота втомлює дух. Хороша робота годує дух!» Алекс не була певна, що її наміри можна назвати «чудовою» роботою, але це краще, ніж не робити геть нічого. Вона скопіювала текст, позаяк телефон у прибудові відмовлявся працювати й навіть фотографувати, потім запечатала бібліотеку й потягнулася до вітальні вниз сходами.
— Гей, Доус, — незграбно привіталася вона. — Памело.
Аспірантка сиділа на звичному місці, скрутившись на підлозі біля рояля й затиснувши в зубах маркер для виділення тексту. Ноутбук вона відсунула вбік і обклалася книжковими стосами й картками з написами, що, як видалося Алекс, могли бути назвами розділів її дисертації.
— Здоров, — спробувала вона ще раз. — Мені потрібно, щоб ти пішла зі мною на завдання.
Доус відклала «З Елевсина до Емполі» й узялася за «Мімезис і колесо колісниці».
— Я мушу працювати, — процідила вона, не виймаючи з рота маркер.
— Мені потрібно, щоб ти пішла зі мною в морг.
Тепер Доус перевела погляд на неї, насупивши чоло й кліпаючи, наче людина, яка щойно побачила сонце. Коли до неї зверталися, вона завжди мала трохи розгублений вигляд, наче ось-ось мала здійснити відкриття, котре нарешті допомогло б закінчити дисертацію, яку вона писала вже шість років.
Дівчина витягнула маркер з рота, без церемоній витерла його об світшот, що міг бути темно-синім чи сірим, залежно від освітлення. Її руде волосся було закручене в пучечок, і Алекс бачила в неї на підборідді рожевий ореол прищиків.
— Навіщо? — запитала Доус.
— Тара Гатчинс.
— Декан Сендоу хоче, щоб ти туди пішла?
— Мені потрібно більше інформації, — пояснила Алекс, — для звіту.
Такій проблемі люба Доус неодмінно мала б поспівчувати.
— Тоді ти маєш зателефонувати Центуріону.
— Тернер не збирається зі мною розмовляти.
Доус торкнулася пальцем карток. «Герменевтика єретиків: Йосиф Флавій і вплив шахрайства на Дурня». Нігті в неї були погризені аж до м’яса.
— Хіба не звинуватили її хлопця? — запитала аспірантка, смикаючи пухнастий рукав. — Як це пов’язано з нами?
— Напевно, ніяк. Але це сталося в четвер уночі, і я гадаю, що нам слід у всьому переконатися. Саме для цього ми тут, чи не так?
Власне, Алекс не сказала: «Саме так вчинив би Арлінгтон», але могла б і сказати.
Доус неспокійно посовалась.
— Але якщо детектив Тернер...
— Тернер може йти в дупу, — урвала її Стерн.
Вона втомилася. Вона проґавила вечерю. Вона змарнувала кілька годин на Тару Гатчинс і збиралася змарнувати ще кілька.
Доус кусала губу, наче намагалася уявити собі цей процес.
— Не знаю.
— У тебе є машина?
— Ні. У Дарлінґтона є. Була. Трясця її матері. — На мить хлопець приєднався до них у кімнаті, такий блискучий і обдарований. Доус підвелася, розстібнула свій наплічник і дістала зв’язку ключів. Вона завмерла в бляклому світлі, зважуючи їх у долоні. І повторила знову: — Не знаю.
Це могло стосуватися сотні різних речей. «Не знаю, чи слушна ця думка. Не знаю, чи можна тобі довіряти. Не знаю, як закінчити дисертацію. Не знаю, чи не ти вкрала в мене нашого золотого, приреченого на славу, досконалого хлопчика».
— Як ми збираємося потрапити всередину? — поцікавилася Доус.
— Я про це попіклуюся.
— А потім що?
Алекс простягнула їй папірець із виписками з бібліотеки.
— Усе це в нас є, чи не так?
Доус пробіглася очима по сторінці. Не приховуючи подиву, вона сказала:
— Непогано.
«Не дякуй. Просто працюй».
Доус покусала нижню губу. Її вуста були такими самими блідими, як і решта обличчя. Можливо, дисертація висмоктала з неї всі соки.
— Ми не можемо натомість викликати машину?
— Можливо, нам доведеться поспіхом звідти забиратися.
Памела зітхнула й потягнулася за паркою.
— Я поведу.
8
Зима
Доус припаркувала Дарлінґтонову машину за кілька метрів у тому самому кварталі. Це був старий «мерседес» винного кольору, можливо, ще з вісімдесятих — Алекс ніколи не запитувала. Сидіння були затягнуті шкірою карамельного кольору, трохи потертою і з дещо поношеними швами. Дарлінґтон завжди стежив за чистотою автівки, а нині вона була просто в бездоганному стані. Можна не сумніватися, Доус доклала руку.